Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

Кімнати в домику, де жили наші старі, були маленькі, низенькі, які звичайно трапляються у старосвітських людей. У кожній кімнаті була величезна піч, що займала майже третину її. Кімнатки ці були страшенно теплі, бо і Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна дуже любили тепло. Всі кімнати топилися з сіней, завжди мало не до самої стелі наповнених соломою, яку в Малоросії звичайно використовують замість дров. Тріск цієї палаючої соломи та світло від неї роблять сіни надзвичайно приємними в зимовий вечір, коли, намерзшись у погоні за якою-небудь чорнявкою, вбігаєш до них, хукаючи в долоні. Стіни кімнат були прикрашені кількома картинами та картинками в старовинних вузеньких рамах. Я певен, що самі господарі давно вже забули їх зміст, і якби деякі з них були винесені, то вони б, певне, цього не помітили. Два портрети були великі, писані олійними фарбами. Один являв собою зображення якогось архієрея, другий — Петра III. З вузеньких рам дивилася герцогиня Лавальєр[8], засиджена мухами. Навколо вікон і над дверима було ще багато невеличких картинок, що їх якось звикаєш вважати за плями на стіні і тому зовсім не розглядаєш. Долівка майже в усіх кімнатах була глиняна, але так добре вимазана і завжди трималася в такій чистоті, якої, напевно, не знав жоден паркет у багатому домі, ліниво підмітаний невиспаним паном у лівреї. Кімната Пульхерії Іванівни була заставлена скринями, ящиками, скринечками та ящичками. Багато всяких вузликів та торбинок з насінням квітів, городини, кавунів висіло по стінах. Багато клубочків різнокольорової шерсті, клаптиків від старовинних убрань, шитих півстоліття тому, було складено по кутках в скринечках і між скринечками. Пульхерія Іванівна була неабияка господиня і збирала все, хоч іноді сама не знала, для чого воно потім згодиться.

Та найвизначнішим у домі були співучі двері. Як тільки наставав ранок, спів дверей лунав по всьому дому. Я не можу сказати вам, чого вони співали; чи були тому причиною проіржавілі завіси, чи сам механік, що робив їх, сховав у них якийсь секрет, та цікаво те, що кожні двері мали свій особливий голос: двері до спальні співали найтоншим дискантом; двері до їдальні хрипіли басом; а ті, що були в сінях, видавали якийсь дивний, деренькучий і разом стогнучий звук, так що, вслухаючись у нього, дуже ясно, нарешті, чулося: «матінко, я мерзну!» Я знаю, що багатьом цей звук дуже не подобається, а я його дуже люблю, і коли мені трапиться іноді тут почути скрип дверей, тоді мені враз так і запахне селом, низенькою кімнаткою, освітленою свічкою в старовинному підсвічнику, готовою вечерею на столі, травневою темною ніччю, що дивиться з саду крізь розчинене вікно на стіл, заставлений приборами, соловейком, що заливає сад, дім і далеку ріку співом своїм, страхом і шелестінням гілля… і Боже, яка довга снується мені тоді нитка споминів!

Стільці в кімнаті були дерев’яні, масивні, якими звичайно відзначається старовина; всі вони були з високими виточеними спинками в натуральному вигляді, без будь-якого лаку й фарби; вони не були навіть оббиті матерією і були трохи схожі на ті стільці, на які й донині сідають архієреї. Трикутні столики по кутках, чотирикутні перед диваном та дзеркалом в тоненьких золотих рамах, виточених листячком, що їх мухи обсіяли чорними крапками, перед диваном килим з птахами, схожими на квіти, і квітами, схожими на птахів, — оце майже і вся прикраса скромного домика, де жили мої старенькі.

В дівочій було повно молодих і немолодих дівчат у смугастих спідницях, яким іноді Пульхерія Іванівна давала шити якісь дрібнички і загадувала чистити ягоди, але які здебільшого бігали на кухню й спали. Пульхерія Іванівна вважала за необхідність держати їх у домі й пильно стежила за їх моральністю. Та, на превелике її здивування, не минало й кількох місяців, щоб у котроїсь з дівчат стан не робився повніший, ніж звичайно; тим більше це здавалося дивним, що в домі майже нікого не було з нежонатих, крім одного хіба кімнатного хлопчика, що ходив у сірому півфраку й босоніж, і коли не їв, то вже напевне спав. Пульхерія Іванівна звичайно лаяла винувату й наказувала суворо, щоб надалі цього не було. На шибках вікон дзвеніла сила-силенна мух, що їх усіх перекривав товстий бас джмеля, іноді в супроводі пронизливого дзижчання ос; але, як тільки вносили свічки, вся ця ватага подавалася на ночівлю і вкривала темною хмарою всю стелю.