Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

Я досі не можу забути двох стареньких минулого віку, яких — шкода! — уже немає, та душа моя сповнена жалю ще й досі, і почуття мої дивно якось стискаються, коли уявляю собі, що приїду згодом знову до їхньої, тепер опустілої господи і побачу купу зруйнованих хат, занедбаний став, зарослий рів на тому місці, де стояв низенький домик — і нічого більше. Сумно! мені вже тепер сумно! Та вернімося до оповідання. Афанасій Іванович Товстогуб і дружина його Пульхерія Іванівна Товстогубиха, як говорили сусідні мужики, були ті старі, що про них я почав розповідати. Якби я був живописець і хотів змалювати Філемона й Бавкіду[2], я б ніколи не обрав іншого оригіналу, крім них. Афанасію Івановичу було шістдесят років; Пульхерії Іванівні п’ятдесят п’ять. Афанасій Іванович був високий на зріст, ходив завжди у баранячому кожушку, критому камлотом[3], сидів зігнувшись і майже завжди усміхався, чи розповідав він що, чи просто слухав. Пульхерія Іванівна була трохи серйозна, майже ніколи не сміялась, але на обличчі і в очах її було написано стільки доброти, стільки готовності пригостити вас усім, що було в них найкращого, що вам, певно, здалася б ця усмішка надто солодкою для її доброго обличчя. Тоненькі зморшки на їхніх обличчях були розміщені так мило, що художник, певно б, украв їх. По них можна було, здавалося, читати все життя їхнє, ясне, спокійне життя, яке вели старі національні, простосерді і разом з тим багаті фамілії, які завжди становили цілковиту протилежність тим низьким малоросіянам, що видираються з дьогтярів, крамарів, наповнюють, як сарана, палати[4] та присутствені місця, луплять останню копійку зі своїх-таки земляків, наповнюють Петербург ябедами, збивають, нарешті, капітал і урочисто додають до прізвища свого, що кінчається на о, склад въ. Ні, вони не були схожі на ці мерзенні й нікчемні створіння, так само, як і всі малоросійські старовинні й корінні фамілії. Не можна було дивитися без зворушення на їхню взаємну любов. Вони ніколи не говорили одно одному «ти», а завжди «ви»: ви, Афанасію Івановичу; ви, Пульхеріє Іванівно. «Це ви продавили стілець, Афанасію Івановичу?» — «Нічого, не гнівайтесь, Пульхеріє Іванівно: це я». Вони ніколи не мали дітей, і через те вся прив’язаність їх зосереджувалася на них же самих. Колись, ще замолоду, Афанасій Іванович служив у компанійцях[5], був потім секунд-майором[6], та це вже було дуже давно, вже минуло, вже й сам Афанасій Іванович майже ніколи не згадував про це. Афанасій Іванович одружився тридцяти років, коли був молодим і носив вишитий камзол; він навіть досить спритно викрав Пульхерію Іванівну, яку родичі не хотіли віддати за нього; та й про це вже він дуже мало пам’ятав, принаймні ніколи не говорив. Усі ці давні, незвичайні пригоди давно перетворились або заступилися спокійним і відлюдним життям, тими дрімливими і разом гармонійними мріями, які відчуваєте ви, сидячи на сільському, зверненому до саду, балконі, коли прекрасний дощ розкішно шумить, ляскаючи по листю дерев, збігаючи дзюркотливими струмочками і нашіптуючи дрімоту на ваші члени, а тим часом райдуга крадеться з-за дерев і у вигляді півзруйнованого склепіння світить матовими сімома кольорами в небі. Або коли заколисує вас коляска, поринаючи в зелені кущі, а степовий перепел гримить і запашна трава разом з колоссям хлібів та польовими квітами лізе в дверцята коляски, приємно вдаряючи вас по руках і обличчю. Він завжди слухав з приємною усмішкою гостей, що приїздили до нього; іноді й сам говорив, а більше розпитував. Він не належав до числа тих стариків, що набридають вічними похвалами старовині або ганьблять нове. Він, навпаки, розпитуючи вас, виявляв велику цікавість та співчуття до обставин вашого власного життя, до ваших удач і невдач, якими звичайно цікавляться всі добрі старики, хоч ця цікавість і скидається на цікавість дитини, що в той час, коли говорить з вами, розглядає печатку від вашого годинника[7]. Тоді лице його, можна сказати, сіяло добрістю.