Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

Покійницю поклали на стіл, одягли в ту саму сукню, яку вона сама призначила, склали їй руки хрестом, дали в руку воскову свічку — він на все це дивився безтямно. Сила народу усякого звання наповнила подвір’я; багато гостей наїхало на похорон; довгі столи розставлені були на подвір’ї; кутя, наливки, пироги лежали купами, гості розмовляли, плакали, дивилися на покійницю, згадували добру її вдачу, дивилися на нього; та він сам на все дивився дивно. Покійницю понесли нарешті, весь люд посунув услід, і він пішов за нею; священики були всі в ризах, сонце світило, немовлята плакали на руках у матерів, жайворонки співали, діти в сорочечках бігали й гралися по дорозі. Нарешті, труну поставили над ямою і йому сказали підійти і поцілувати востаннє покійницю; він підійшов, поцілував, на очах його виступили сльози, та якісь безтямні сльози. Труну опустили, священик узяв заступ і перший кинув жменю землі, густий протяжний хор дячка й двох паламарів проспівав вічну пам’ять під чистим безхмарним небом, чоловіки взялися за заступи, і земля вже вкрила й зрівняла яму. В цей час він протиснувся наперед; всі розступились, дали йому місце, бажаючи знати його намір. Він підвів очі свої, подивився смутно і сказав: «Так оце ви вже й поховали її! навіщо?!» Він зупинився і не докінчив своєї мови.

Та коли повернувся додому, коли побачив, що порожньо в його кімнаті, що навіть стілець, на якому сиділа Пульхерія Іванівна, було винесено — він ридав, ридав сильно, ридав невтішно, і сльози, як ріка, лилися з його тьмяних очей.

П’ять років минуло з того часу. Якого горя не забирає з собою час? Яка пристрасть уціліє в нерівному бою з ним? Я знав одного чоловіка в розквіті юних ще сил, благородного й обдарованого; я знав його закоханим ніжно, пристрасно, шалено, сміливо, скромно, і при мені, на моїх очах майже, предмет його кохання — ніжна, прекрасна, як ангел, — стала жертвою ненаситної смерті. Я ніколи не бачив таких страшних нападів душевного страждання, такої шаленої, пекучої туги, такого розпачу, які охопили нещасного коханця. Я ніколи не думав, щоб могла людина створити для себе таке пекло, де не було б ні тіні, ні образу, нічого, що подібне було б до надії… Його старалися не спускати з очей; від нього ховали все, чим би він міг заподіяти собі смерть. Через два тижні він раптом переміг себе: почав сміятися, жартувати; йому дали волю, і перше, для чого він використав її, це було — купити пістолет. Одного дня раптовий постріл перелякав страшенно його рідних; вони вбігли до кімнати і побачили його з роздробленим черепом. Лікар, що нагодився тоді, про велику вправність якого гриміла всюди слава, знайшов у ньому ще ознаки життя, визнав рану не зовсім смертельною, і він, на превелике всім диво, був вилікуваний. Догляд за ним збільшили ще дужче. Навіть за столом не клали біля нього ножа і намагалися держати від нього якнайдалі все, чим би він міг себе ударити; та він невдовзі знайшов нову нагоду і кинувся під колеса проїжджого екіпажа. Йому розтрощило руку й ногу; та його знову вилікували. Через рік після цього я бачив його в одній велелюдній залі; він сидів за столом, весело говорив: «петіт-уверт»[16], прикривши одну карту, а за ним стояла, спершись на спинку його стільця, молоденька дружина його, перебираючи його марки[17].

Через п’ять згаданих уже років після смерті Пульхерії Іванівни я, будучи в тих місцях, заїхав на хутірець Афанасія Івановича одвідати мого давнього сусіду, у якого колись приємно проводив день і завжди об’їдався найкращими виробами привітної господині. Коли я під’їхав до двору, дім мені видався вдвоє старішим; селянські хати зовсім лягли набік, без сумніву так само, як і господарі їх; частокіл і тин на подвір’ї були зовсім зруйновані, і я бачив сам, як куховарка висмикувала з нього паліччя, щоб розпалити піч, в той час, як їй треба було ступити тільки два кроки, щоб набрати тут же накиданого хмизу. Я з сумом під’їхав до ґанку; ті ж самі барбоси й бровки, вже сліпі або з поперебиваними ногами, загавкали, піднявши вгору свої кудлаті, обвішані реп’яхами, хвости. Назустріч мені вийшов дідусь. Так, це він! я відразу впізнав його, та він зігнувся вже вдвоє проти колишнього. Він упізнав мене і привітав з тією ж знайомою мені усмішкою. Я ввійшов за ним у кімнати; здавалося, все було, як і раніше; однак я помітив в усьому якесь дивне безладдя, якусь відчутну відсутність чогось; словом, у мені заворушилися ті дивні почуття, що обіймають нас, коли ми вступаємо вперше в житло удівця, якого знали колись нерозлучним з подругою, супутницею всього його життя. Почуття ці подібні бувають до тих, коли ми бачимо перед собою без ноги ту людину, яку завжди знали здоровою. На всьому позначилась відсутність дбайливої Пульхерії Іванівни: за столом подали один ніж без колодочки; страви вже не були зготовлені з колишньою майстерністю. Про господарство я не хотів і питати, боявся навіть і поглянути на господарські будівлі.