Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

Вій / Пер. Ф. Королевський [Кревецький] // Діло. — Львів, 1902. — № 112, 113, 115, 116, 120‒122, 124, 125.

Вій / Пер. Ф. Королевський — Львів: Друк. Ставроп. ін-ту, 1902. — 91с. — (Літ.-наук. б-ка, № 34).

Вій / Пер. Ф. Королевський. — 2-ге вид. — Львів, 1917. — 83 с.

Вій / Пер. А. Харченко // Гоголь М.В. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1930. — T. 2.

Вій / Пер. А. Харченка. — X.; К.: Книгоспілка, 1930. — 60 с. — (Б-ка для всіх).

Вій // Гоголь М. Ніч проти Різдва: [Оповідання]. — X., 1934. — С. 135‒176. Вій // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 208‒228.

Вій / Пер. за ред. З. Йоффе. — X.: Держлітвидав України, 1935. — 79 с. — (Б-ка читача-початківця).

Вій // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 241‒27 5.

Вій / Пер. за ред. П. Панча // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 414‒451.

Вій / Пер. А. Харченка // Гоголь М. Тарас Бульба / Передм. Т. Гундорової; Післямова В. Яременка. — К., 1998. — (Серія «Перлини світової літератури — студентам та школярам»).

Вій: [Для дітей шк. віку] / Скороч. пер. з рос. за ред. В. Верховня. — X.: Джанік’ян Л.А., 2007. — 79 с.

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем

За життя письменника повість друкувалася тричі: в альманасі О.Ф. Смірдіна «Новоселье» (1834. — Ч. 2. — С. 479‒569); у збірнику «Миргород» (СПб., 1835. — С. 95‒215); у «Сочинениях Николая Гоголя» (СПб., 1842. — Т. 2. — С. 383‒483). Рукопис твору не зберігся.

В єдиному наявному екземплярі «Миргорода» видання 1835 р. є передмова до «Повісті…», знята надалі Гоголем з уже згадуваних причин. В альманасі «Повість…», датована 1831 р., вийшла з підзаголовком «Одна з ненадрукованих бувальщин Пасічника рудого Панька». При цьому в листі до М. Максимовича від 9 листопада 1833 р. Гоголь, вибачаючись, що не може нічого дати до його альманаху «Денница», писав: «Смірдін з інших уже рук дістав одну мою старовинну повість, про яку я зовсім було призабув і яку соромлюсь назвати своєю; втім, вона така велика й недолуга, що ніяк не пасує до вашого альманаху». А вже за місяць, 3 грудня 1833 р., Пушкін записав у щоденнику: «Вчора Гоголь читав мені казку як Ів[ан] Ів[анович] посварився з Ів[аном] Тимоф[ійовичем] — дуже оригінально й дуже смішно» (Дневник А.С. Пушкина. — М., 1923. — С. 38). Коли ж насправді була написана повість, сьогодні точно встановити навряд чи випадає. Хіба що, спираючись на відому манеру Гоголя маніпулювати датами, яка дала про себе знати ще при листуванні з батьками з Ніжина, вважати часом створення повісті кінець 1833 р. Як зауважив один з перших коментаторів М.І. Коробка, «датування ранішим часом — звична манера Гоголя» (див. коментар: Гоголь Н.В. Полн. собр. соч.: В 5 т. — СПб., 1912‒1915. — Т. 2. — С. 422). Таким чином, повісті, написаній, судячи з усього, раніше за інші твори збірки, Гоголем було визначене фінальне підсумкове місце в його рефлексіях про Мир-Город.

«Повість…», за всієї зазначеної Пушкіним оригінальності, певним чином успадкувала попередню літературну традицію, про що, зокрема, свідчать щедро зазначені дослідниками текстуальні перегуки з романом В. Наріжного «Два Ивана, или Страсть к тяжбам» (М., 1825). В. Наріжний, а за ним і Гоголь, увічнили в літературі характерні для побуту української шляхти постійні судові позови. Про них згадує Гоголь («Засвідчую моє шанування дідусеві. Скажіть, прошу, як його тяжба? Чи має кінець?» — лист до матері від 30 квітня 1829 р.); у фактичному підґрунті повісті була переконана О. Смирнова: «…сварку Івана Івановича з сусідом теж узято з натури» (Смирнова А.О. Автобиография. — М., 1931. — С. 310). Між тим Гоголь, продовжуючи почате В. Наріжним сатиричне зображення нікчемної сутності позовів та бюрократичного судочинства, що сприяло опосередкованій ретрансляції як традицій учительної літератури XVIII ст., так і української пародійної літератури (І. Котляревський, В. Гоголь), тримається дійсності навіть у, здавалось би, суто фарсових ситуаціях. Так, один з ужитих у заяві Івана Никифоровича висловів буквально відтворює лексику документа, який Гоголь, навчаючись у Ніжині, переписав до «Книги всякої всячини»: «…добре барбарами шмаровать».

Зі взаємодії власного досвіду (дитинство й ніжинський період, коли Гоголь бачив вистави вертепу) та опанованої літературної традиції до тексту повісті перейшли персонажі, ситуації та мотиви вертепу (зокрема, розмова Івана Івановича з жебрачкою біля церкви містить ремінісценцію діалогів «Сокиринського вертепу», занесеного бурсаками на Полтавщину наприкінці XVIII ст.).