Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі

Другого дня Чичиков вибрався на обід і вечірку до поліцеймейстера, де з третьої години по обіді сіли за віст і грали до другої години ночі. Там, між іншим, він познайомився з поміщиком Ноздрьовим, людиною років тридцяти, промітним чолов’ягою, який йому після трьох-чотирьох слів почав говорити «ти». З поліцеймейстером і прокурором Ноздрьов теж був на «ти» і поводився по-приятельському; та коли сіли грати у велику гру, поліцеймейстер і прокурор надзвичайно уважно роздивлялись його взятки й стежили майже за кожною картою, якою він ходив. Другого дня Чичиков провів вечір у голови палати, який приймав гостей своїх у халаті, дещо заяложеному, в тому числі двох якихось дам. Потім був на вечірці у віце-губернатора, на великому обіді у відкупщика, на невеликому обіді в прокурора, хоч він вартий був великого; на закусці після обідні, впорядженій міським головою, яка теж варта була обіду. Одно слово, жодної години не доводилося йому залишатися вдома, і до гостиниці він приїжджав за тим тільки, щоб заснути. Приїжджий у всьому якось умів обернутись і показав себе досвідченою світською людиною. Хоч про що була розмова, він завжди вмів підтримати її: чи йшла мова про кінський завод — він говорив і про кінський завод; чи говорили про гарних собак, і тут він подавав дуже путні зауваження; чи трактували про слідство, проведене казенною палатою[22] — він показав, що йому відомі також і судейські витівки; чи було міркування про більярдну гру — і в більярдній грі не давав він маху; чи говорили про чесноту — і про чесноту міркував він дуже гарно, аж зі сльозами на очах; про виріб горілки — і на горілці знався він непогано; про митних доглядачів і чиновників — і про них він розважав так, немов і сам був і чиновником, і доглядачем. Але дивна річ, він усе це вмів огортати якоюсь поважністю, вмів добре триматися. Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слід. Одно слово, куди не поверни, був порядна людина. Всі чиновники були задоволені приїздом нової особи. Губернатор про нього висловлювався, що він добромисна людина; прокурор — що він путня людина; жандармський полковник казав, що він учена людина; голова палати — що він знающа й поважна людина; дружина поліцеймейстера — що він найлюб’язніша й найобхідливіша людина. Навіть сам Собакевич, що рідко озивався про кого-небудь добре, приїхавши досить пізно з міста і вже зовсім роздягшись та лігши на ліжко біля худорлявої дружини своєї, мовив до неї: «Я, серденько, був у губернатора на вечірці і в поліцеймейстера обідав, і познайомився з колезьким радником Павлом Івановичем Чичиковим: надзвичайно приємна людина!». На це дружина відказала: «Гм!» — і штовхнула його ногою.

Така думка, вельми втішна для гостя, склалася про нього в місті, і вона держалась доти, поки одна чудна властивість гостя і справа, або, як кажуть у провінціях, пасаж[23], про який читач незабаром дізнається, не спантеличили цілковито майже все місто.

Глава друга