Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Слід було подумати всерйоз про те, як поставити всі кращі твори драматичних письменників таким чином, щоби публіка навернулася до них увагою й відкрився б їхній моральний благотворний вплив, який є у всіх великих письменників. Шекспір, Шеридан, Мольєр, Гете, Шиллер, Бомарше, навіть Лессінг, Реньяр[58] і багато інших з другорядних письменників минулого віку нічого не створили такого, що б відволікало від поваги до високих предметів; до них навіть не перейшли й відзвуки того, що вирувало і кипіло у тодішніх письменників-фанатиків, які займались питаннями політичними й розносили неповагу до святині. У них, якщо й трапляються насмішки, то з лицемірства, з блюзнірства, з кривого тлумачення правого і ніколи з того, що становить корінь людських доблестей; навпаки, почуття добра чутно строго навіть і там, де бризкають епіграми. Частий повтор високо драматичних творів, тобто тих істинно класичних п’єс, де звернена увага на природу й душу людини, стане з необхідністю зміцнювати суспільство у правилах більш непорушних, змусить непомітно характери більше встоюватись у самих собі, тоді як уся ця повінь пустих і легких п’єс, починаючи з водевілів і недодуманих драм до блискучих балетів і навіть опер, їх тільки розкидає, розсіює, робить пустотливим і легковажним суспільство. Розважений мільйонами блискучих предметів, що розкидають думки на всі сторони, світ не в силах зустрітися прямо з Христом. Йому далеко до небесних істин християнства. Він їх злякається, як похмурого монастиря, якщо не підставиш йому незримі сходинки до християнства, якщо не зведеш його на певне вище місце, звідки йому стане виднішим весь неокраєний виднокіл християнства і зрозумілішим те ж саме, що раніше було зовсім недоступним. Є багато серед світу такого, що для всіх, хто віддалився від християнства, служить незримою сходинкою до християнства. У тому числі може бути й театр, якщо буде звернений до свого вищого призначення. Треба ввести на сцену в усьому блиску всі найдосконаліші драматичні твори всіх віків і народів. Треба давати їх частіше, якомога частіше, повторюючи безперервно одну й ту ж п’єсу. І це можна зробити. Можна всі п’єси зробити знову свіжими, новими, цікавими для всіх — від малих до старих, якщо тільки зумієш їх поставити як слід на сцені. Це дурниці, ніби вони застаріли й публіка втратила до них смак. Публіка не має свого капризу; вона піде, куди поведуть її. Не почастували б її самі ж письменники своїми гнилими мелодрамами, вона б не відчула до них смаку й не вимагала б їх. Візьми п’єсу, яку найчастіше грали, і постав її як треба, та ж публіка повалить юрмою. Мольєр їй буде за новину, Шекспір стане заманливішим за найсучасніший водевіль. Але треба, щоб така постановка здійснена була дійсно й цілком художньо, щоб діло це доручене було не комусь іншому, але першому й найкращому акторові-митцеві, який віднайдеться в трупі. І не мішати уже сюди ніякого приклеєного збоку секретаря-чиновника; хай він один розпоряджається усім. Треба навіть особливо подбати про те, щоб уся відповідальність лягла на нього одного, щоб він наважився публічно, на очах усієї публіки зіграти сам по порядку одна за одною всі другорядні ролі, щоби залишити живі зразки другорядним акторам, котрі заучують свої ролі за мертвими зразками, що дійшли до них за якимось темним переказом, котрі навчилися книжним наученням і не бачать собі ніякого живого інтересу в своїх ролях. Одне це виконання першим актором другорядних ролей може привабити публіку дивитися двадцять разів підряд ту саму п’єсу. Кому не цікаво бачити, як Щепкін[59] чи Каратигін[60] стануть грати ті ролі, яких ніколи до того не грали! Потім же, коли першокласний актор, розігравши всі ролі, повернеться знову на свою попередню, він отримає погляд, ще повніший, як на власну свою роль, так і на всю п’єсу; а п’єса отримає знову ще сильнішу цікавість для глядачів цією повнотою свого виконання, — річ, досі нечувана! Немає вище за те потрясіння, яке викликає в людині досконала співзвучна злагода всіх частин між собою, яку досі могла тільки чути вона в одному музичному оркестрі і яка в силі зробити те, що драматичний твір може бути даний більше разів поспіль, ніж найулюбленіша музична опера. Що не кажи, але звуки душі й серця, виражені словом, у кілька разів різноманітніші за музичні звуки. Та, повторюю, все це можливо тільки в такому разі, коли діло буде зроблене істинно так, як слід, і повна відповідальність усього, щодо частини репертуарної, ляже на першокласного актора, тобто трагедією буде завідувати перший трагічний актор, а комедією — перший комічний актор, коли одні вони будуть винятковими хоровождями такого діла. Кажу винятковими, тому що знаю, як багато у нас є охочих прикомандируватися збоку в усякому ділі. Лишень тільки з’явиться яке місце і при ньому які-небудь грошові вигоди, як уже враз підпряжеться збоку секретар. Звідки він візьметься, Бог знає; точно як з води вийде; доведе тут же свою необхідність ясно, як двічі по два; заведе спочатку паперову клопітню тільки з економічних справ, потім стане потроху вплутуватись у все, і діло піде препогано. Секретарі ці, наче якась незрима міль, підточили всі посади, збили й сплутали ставлення підлеглих до начальників і зворотно начальників до підлеглих. Ми з вами ще не так давно розмірковували про всі посади, які тільки є у нашій державі. Розглядаючи кожну в її законних межах, ми знаходили, що вони саме те, чим їм слід бути, всі до одної ніби зверху створені для нас з тим, щоб відповідати на всі потреби нашого державного побуту, і всі зробилися не тим від того, що кожен, мовби навперейми, намагався чи розширити межі своєї посади, чи навіть зовсім виступити за її межі. Всякий, навіть чесний і розумний чоловік, намагався хоч на один вершок[61] бути повноважнішим і вищим за своє місце, вважаючи, що він цим саме облагородить і себе, і свою посаду. Ми перебрали тоді всіх чиновників від верху до низу, але секретарів забули, а вони ж то більше за всіх прагнуть виступити за межі своєї посади. Де секретар заведений тільки в якості писаря, там він хоче зіграти роль посередника між начальником і підлеглим. Де ж він поставлений справді як потрібний посередник між начальником і підлеглим, там він починає дерти носа: корчить перед цим підлеглим роль його начальника, заведе у себе передпокій, змусить чекати на себе цілими годинами — словом, замість того, щоб полегшити доступ підлеглого до начальника, тільки утруднить його. І все це інколи робиться не з іншим якимось заміром, але тільки з тим, щоб облагородити своє секретарське місце. Я знав навіть деяких зовсім непоганих і недурних людей, котрі перед моїми ж очима так діяли з підлеглими свого начальника, що я червонів за них же. Мій Хлестаков був цієї хвилини ніщо перед ними. Все це, звісно, ще б нічого, якби від цього не коїлося занадто багато печальних наслідків. Багато істинно корисних і потрібних людей іноді кидали службу єдино через скотинство секретаря, який вимагав до себе самого тієї ж самої поваги, якою вони були зобов’язані одному тільки начальникові, і за невиконання цього мстився їм обмовами, створенням про них поганої думки — словом, усією тією мерзотністю, на яку здатний тільки безчесний чоловік. Звісно, в управліннях по лінії мистецтв, майстерностей і тому подібного править чи комітет, чи один безпосередній начальник, і не буває місця секретарю-посереднику: там він використаний тільки записувати визначення інших чи вести господарчу частину; але інколи трапляється і там, від лінощів членів чи чогось іншого, що він, мало-помалу підшиваючись, стає посередником і навіть вершителем у ділі мистецтва. І тоді виходить просто казна-що: пиріжник береться за чоботи, а до чоботаря поступає печіння пирогів. Виходить інструкція для художника, писана зовсім не художником; з’являється розпорядження, яке навіть і зрозуміти незмога, що воно наказує. Часто дивуються, як такий-то чоловік, який завжди був розумним чоловіком, міг випустити найдурнішу бумагу, а в ній він і душею не винний: бумага вийшла з такого кутка, звідки й підозрювати ніхто не міг, за прислів’ям: «Писав писака, а ім’я йому собака».