Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Друже мій! вважай себе не інакше, як школярем і учнем. Не думай, щоб ти вже був старим для того, щоб учитися, що сили твої досягли справжньої зрілості й розвитку і що характер і душа твоя отримали вже справжню форму і не можуть бути кращими. Для християнина немає закінченого курсу; він вічно учень і до самого гробу учень. За звичайним, природним поступом чоловік досягає повного розвитку ума свого в тридцять років. Від тридцяти до сорока ще сяк-так йдуть уперед його сили; далі ж цього строку в ньому ніщо не рухається, і все ним зроблене не тільки не краще попереднього, а навіть слабкіше й холодніше попереднього. Та для християнина цього не існує, і де для інших вершина досконалості, там для нього вона тільки починається. Найбільш здібні й найбільш обдаровані з людей, перейшовши за сорокалітній вік, тупішають, томляться, й слабішають. Перебери всіх філософів і найперших всесвітніх геніїв: краща пора їхня була тільки протягом їхньої повної зрілості; потім вони вже потроху виживали зі свого розуму, а в старості навіть дитиніли. Згадай Канта[51], котрий в останні роки взагалі втратив пам’ять і помер, як дитина. Але переглянь життя всіх святих: ти побачиш, що вони міцнішали розумом й силами духовними в міру того, як наближались до немочі й смерті. Навіть і ті з них, котрі від природи не отримали ніяких блискучих дарів і вважались все життя простими й недоумкуватими, дивували потім розумом слів своїх. Від чого ж це? Від того, що в них перебувала завжди та спрямовуюча сила, яка звичайно буває у всякого чоловіка тільки в літа його юності, коли він бачить перед собою подвиги, за які нагородою загальні оплески, коли йому ввижається райдужна далечінь, що має таку звабливість для юнака. Загаснула перед ним далечінь і подвиги — загаснула й сила спрямовуюча. Але перед християнином зоріє вічно далечінь, і бачаться вічні подвиги. Він, наче юнак, жадає життєвої битви; йому є з чим воювати і де трудитися, тому що погляд його на самого себе, який безнастанно просвітлюється, відкриває йому нові недоліки в собі самому, з якими треба вести нові битви. Від того й всі його сили не тільки не можуть у ньому заснути чи ослабнути, а ще збуджуються безнастанно; а бажання бути кращим і заслужити оплески на небесах додає йому такі шпори, яких не може дати найсильнішому честолюбцеві його найневситиміше честолюбство. Ось причина, чому християнин тоді йде вперед, коли інші назад, і від чого стає він, чим далі, розумнішим.

С. Шевирьов.

Ум не є найвищою в нас здібністю. Його посада не більше, ніж поліцейська: він може тільки привести до ладу і розставити по місцях все те, що в нас уже є. Він сам не зрушить вперед, поки не зрушать у нас всі інші здібності, від яких він розумнішає. Далеким від життя читанням, роздумуваннями й безкінечним слуханням всіх курсів наук його змусиш тільки трохи піти вперед; іноді це навіть пригнічує його, заважаючи його самобутньому розвиткові. Він незрівнянно у більшій залежності перебуває від душевних станів: як тільки завирує пристрасть, він уже раптом діє сліпо й нерозумно; коли ж спокійна душа і не кипить ніяка пристрасть, він і сам прояснюється й діє мудро. Розум є незрівнянно вищою здібністю, але вона набувається не інакше, як перемогою над пристрастями. Його мали в собі тільки ті люди, які не зневажили своїм внутрішнім вихованням. Але й розум не дає повної можливості чоловікові стриміти вперед. Є вища ще здібність; ім’я їй — мудрість, і її може дати нам один Христос. Вона не наділяється нікому з нас при народженні, нікому з нас не є природною, але є ділом вищої благодаті небесної. Той, хто вже має і ум і розум, може не інакше отримати мудрість, як молячись за неї і день і ніч, благаючи і день і ніч її у Бога, підносячи душу свою до голубиної незлостивості й прибираючи все всередині себе до найможливішої чистоти, щоб прийняти цю небесну гостю, яка лякається помешкань, де не прийшло до ладу душевне господарство і немає повної злагоди в усьому. Коли ж вона увійде в дім, тоді починається для чоловіка небесне життя, і він осягає всю чудову насолоду бути учнем. Усе стає для нього вчителем; увесь світ для нього вчитель: найнікчемніший з людей може бути для нього вчителем. Із поради найбільш простої здобуде він мудрість поради; найнерозумніший предмет стане до нього своїм мудрим боком, й увесь всесвіт перед ним стане, як одна відкрита книга навчання; більше всіх буде черпати він з неї скарбів, тому що більше всіх буде чути, що він учень. Та як тільки забере собі в голову він хоч на мить, що вчення його закінчене і він уже не учень, і образиться він чиїмось уроком чи поученням, мудрість одразу в нього відніметься, й залишиться він у потемках, як цар Соломон у свої останні дні[52].

1846

XIII Карамзін

(З листа до М.М. Я….ва)[53]