Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Поети наші прозрівали значення вище монарха, чуючи, що він неминуче повинен нарешті зробитися весь одна любов, і таким чином стане видно всім, чому государ є образ Божий, як це визнає, допоки чуттям, уся земля наша. Значення государя в Європі неминуче наблизиться до того ж вираження. Все до того веде, щоб викликати в государях вищу, Божеську любов до народів. Уже лунають зойки страждань душевних усього людства, якими захворів майже кожен з нинішніх європейських народів, і кидається, бідний, не знаючи сам, як і чим собі допомогти: всякий сторонній доторк жорстокий для розболених його ран; всякий засіб, всяка допомога, придумана умом, йому груба й не приносить зцілення. Ці крики посиляться, нарешті, до того, що розірветься з жалості й бездушне серце, і сила ще досі небувалого співчуття викличе силу іншої, ще досі небувалої любові. Спалахне людина любов’ю до всього людства, такою, якою ніколи ще не палала. З нас, людей пересічних, відчути таку любов у всій силі ніхто не спроможний; вона залишиться в ідеях і думках, а не у ділі; можуть пройнятися нею цілковито одні тільки ті, котрим уже постановлено у неодмінний закон полюбити всіх, як одну людину. Все полюбивши у своїй державі, до єдиного чоловіка всякого стану і звання, і обернувши все, що тільки є в ньому, ніби у власне тіло своє, перейнявшись духом за всіх, уболіваючи, ридаючи, молячись і день і ніч за страждаючий народ свій, государ набуде того всемогутнього голосу любові, котрий один тільки може бути доступний розболеному людству і котрого доторк не буде жорстким для його ран, котрий один може тільки внести примирення у всі стани і обернути на стрункий оркестр державу. Там тільки зцілиться уповні народ, де зрозуміє монарх вище значення своє — бути образом Того на землі, Котрий Сам є любов. В Європі не приходило нікому на ум визначати вище значення монарха. Державні люди, штукарі законів і правознавці дивилися на одну його сторону, саме, як на вищого чиновника в державі, поставленого від людей, а тому не знають навіть, як бути з цією владою, як їй вказати належні межі, коли, внаслідок щоденно змінливих обставин, буває потреба то розширити її межі, то обмежити її. А через це і государ і народ поставлені між собою у дивне становище: вони дивляться один на одного ледве не таким же точно чином, як на супротивників, бажаючих скористатися владою один проти одного. Вище значення монарха прозріли в нас поети, а не законознавці, почули з трепетом волю Бога створити її в Росії в її законному вигляді; від того й звуки їхні стають біблійними кожного разу, як тільки вилітає з вуст їхніх слово цар. Його чують у нас і не поети, тому що сторінки нашої історії надто явно говорять про волю Промислу: хай утвориться в Росії ця влада в її повному й досконалому вигляді. Всі події у нашій вітчизні, починаючи з поневолення татарського, видимо схиляються до того, щоб зібрати могутність в руки одного, щоб один був у силах здійснити цей знаменний переворот усього в державі[41], все потрясти і, всіх розбудивши, озброїти кожного з нас тим вищим поглядом на самого себе, без якого неможливо людині розібрати, осудити саму себе і воздвигнути в собі самій ту ж брань усьому неуцькому та темному, яку воздвигнув цар у своїй державі; щоб потім, коли загориться вже кожен цією святою бранню і все прийде до усвідомлення сил своїх, міг би також один, усіх попереду, зі світильником у руці, спрямувати, як одну душу, весь народ свій до того верховного світла, до якого проситься Росія. Дивись також, яким чудним способом, ще раніше, ніж могло прояснитися повне значення цієї влади як самому государеві, так і його підданим, уже вкинуте було сім’я взаємної любові у серця! Жоден царський дім не починався так незвичайно, як почався дім Романових[42]. Його початок був уже подвигом любові. Останній і найнижчий підданий у державі[43] приніс і поклав своє життя для того, щоб дати нам царя, й сією чистою жертвою зв’язав уже нерозривно государя з підданим. Любов увійшла в нашу кров, і зав’язалась у нас усіх кровна спорідненість із царем. І так злився й став одним-єдиним з підвладним повелитель, що нам усім тепер бачиться загальне лихо — государ чи забуде свого підданого й відрине від нього, чи підданий забуде свого государя й від нього відрине. Як явно теж виявляється воля Бога — вибрати для цього рід Романових, а не інший! Яке незбагненне це возведення на престол нікому не відомого підлітка! Тут же поряд стояли найдревніші родом, і притому мужі доблесті, які щойно врятували свою вітчизну: Пожарський, Трубецькой, зрештою князі, що по прямій лінії походили від Рюрика. Мимо усіх них відбулося обрання, й ні одного голосу не було проти: ніхто не посмів пред’являти прав своїх. І сталося це в ті смутні часи, коли всякий міг заводитися, і оспорювати, і набирати зграї прибічників! І кого ж обрали? Того, хто був по жіночій лінії родичем цареві, від котрого недавній жах ходив по всій землі[44], так що не тільки ним пригноблювані й страчувані бояри, а навіть і сам народ, котрий майже нічого не потерпав від нього, довго повторював приказку: «Добра була голова, та слава Богу, що земля прибрала». І при всьому тому всі одноголосно, від бояр до останнього безрідника, постановили, щоб він був на престолі. Ось які у нас робляться діла! Як же ти хочеш, щоб ліризм наших поетів, котрі чули повне визначення царя у книгах Вітхого Завіту й котрі в той же час близько бачили волю Бога на всіх подіях у нашій вітчизні, — як же ти хочеш, щоб ліризм наших поетів не був сповнений біблійним відгомоном? Повторюю, простої любові не вистачило б на те, щоб одягнути такою суворою тверезістю їхні звуки: для того потрібне повне й тверде переконання розуму, а не одне неусвідомлене почуття любові, інакше звуки їхні вийшли б м’якими, як у тебе в попередніх твоїх молодих творах, коли ти віддавався почуттю однієї тільки люблячої душі своєї. Ні, є щось міцне, дуже міцне у наших поетів, чого немає у поетів інших націй. Якщо тобі цього не видно, то це ще не доводить, що його зовсім не було. Пригадай сам, що в тобі не всі сторони руської природи; навпаки, декотрі з них зійшли в тобі на такий високий ступінь і так розвинулись просторо, що через це не дали місця іншим, й ти вже став винятком із загальноруських характерів. У тобі зійшлись якраз всі м’які й ніжні струни нашої слов’янської природи; але ті густі й міцні її струни, від яких проходить таємний жах і здригання по всьому єству людини, тобі не так відомі. А вони-то й є джерелами того ліризму, про який іде мова. Цей ліризм уже ні до чого не може підніматись, як тільки до одного верховного джерела свого — Бога. Він суворий, він страхаючий, він не любить багатослів’я, йому відразливе все, що тільки є на землі, якщо тільки він не бачить на ньому відпечатка Божого. В кому є хоч одна крихта цього ліризму, той, незважаючи на всі недосконалості й недоліки, містить у собі суворе, вище благородство душевне, перед яким тремтить сам і яке змушує його тікати від усього, схожого на вираз визнання з боку людського. Власний найкращий його подвиг йому враз спротивіє, якщо за нього послідує йому яка-небудь нагорода: він надто відчуває, що все вище повинне бути вищим нагороди. Тільки по смерті Пушкіна виявилось його істинне ставлення до государя і таємниці двох його найкращих творів. Нікому не говорив він за життя про почуття, що його наповнювали, і робив розумно. Після того, як внаслідок усякого роду холодних газетних викриків, писаних стилем помадних об’яв, і всяких сердитих, неохайно-запальних вихваток, учинених усякими квасними й неквасними патріотами, перестали вірити у нас на Русі щирості всіх друкованих звірянь, — Пушкіну було небезпечно виходити: його б якраз назвали підкупним або запопадливим чоловіком. Але тепер, коли з’явилися тільки після його смерті ці твори, певно, не знайдеться в усій Росії такого чоловіка, котрий посмів би назвати Пушкіна облесником чи підлабузником до кого б то не було. Через те святиня високого почуття збережена. І тепер кожен, хто навіть і не в силах осягнути діло власним умом, візьме його на віру, сказавши: «Якщо сам Пушкін думав так, то, певно, це суща істина». Царствені гімни наших поетів дивували самих чужоземців своїм величним складом і стилем. Ще недавно Міцкевич сказав про це на лекціях Парижу[45], і сказав у такий час, коли й сам він був роздратований проти нас, і все у Парижі на нас обурювалося. Незважаючи, однак, на це, він оголосив урочисто, що в одах і гімнах наших поетів нічого немає рабського чи низького, а навпаки, щось вільно-величне: й тут же, хоч це не сподобалося нікому з земляків його, віддав честь благородству характерів наших письменників. Міцкевич правий. Наші письменники, справді, містять у собі риси якоїсь вищої природи. В хвилини усвідомлення свого вони самі залишили свої душевні портрети, які відгукнулись би самопохвальбою, якби їхнє життя не було тому підкріпленням. Ось що говорить про себе Пушкін, роздумуючи про майбутню долю свою: