Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Залишимо особу імператора Миколи й розберемо, що таке монарх взагалі, як Божий помазаник, зобов’язаний стреміти ввірений йому народ до того світу, в якому перебуває Бог, і чи мав право Пушкін уподібнити його до древнього Боговидця Мойсея? Той із людей, на рамена якого впала доля мільйонів його побратимців, хто страшною відповідальністю за них перед Богом звільнений уже від усякої відповідальності перед людьми, хто уболіває жахом цієї відповідальності та ллє, може бути, незримо такі сльози і страждає такими стражданнями, про які й помислити не вміє людина, що стоїть внизу, хто серед самих розваг чує вічний, незмовкаючий у вухах поклик Божий, що невгамовно до нього волає, той може бути уподібнений до древнього Боговидця, може, подібно до нього, розбити листи своєї скрижалі, проклявши легковажно кружляюче плем’я, яке, замість того, щоб стреміти до того, до чого всьому треба стреміти на землі, суєтно скаче довкола своїх же, із себе самих створених кумирів. Але Пушкіна зупинило ще вище значення тієї ж влади, яку вимолило в небес немічне знесилення людства, вимолило її криком не про правосуддя небесне, перед яким не встояв би жоден чоловік на землі, але криком про небесну любов Божу, котра б усе вміла простити нам — і забування обов’язку нашого, і саме ремство наше, — все, що не прощає на землі чоловік, щоби один затим тільки зібрав свою владу в себе самого і відділився би від усіх нас, і став вище всього на землі, щоб через те стати ближче однаково до всіх, спускатися з вишини до всього і слухати все, починаючи з грому небес і ліри поета до непомітних веселощів наших.

Здається, ніби у цьому вірші Пушкін, поставивши питання собі самому, що таке ця влада, сам же й впав у прах перед величчю відповіді, що виникла в душі його. Не завадить зазначити, що це був той поет, котрий був занадто гордий і незалежністю своїх суджень, і своєю особистою гідністю. Ніхто не сказав так про себе, як він:

  Я памятник себе воздвиг нерукотворный,
К нему не зарастет народная тропа;
Вознесся выше он главою непокорной
  Наполеонова столпа.

Хоч у Наполеоновому стовпі винен, звісно, ти[40]; але припустимо, коли б навіть вірш залишився у своєму попередньому вигляді, він все-таки послужив би доказом, і навіть ще більшим, як Пушкін, відчуваючи свою особисту перевагу, як людини, перед багатьма з вінценосців, чув у той же час всю малість звання свого перед званням вінценосця й умів благоговійно поклонитися перед тими з.них, котрі показали світові велич свого звання.