Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

Поведемо мову про статтю, якій винесено смертний вирок, тобто про статтю під назвою: «Про ліризм наших поетів». Перш за все подяка за смертний вирок! Ось уже вдруге я порятований тобою, о мій істинний наставнику і вчителю! Минулого року твоя ж рука зупинила мене, коли я вже було хотів послати Плетньову у «Современник»[30] мої сказання про російських поетів; тепер ти знову віддав на знищення новий плід мого нерозуму. Тільки один ти мене ще зупиняєш, тоді як усі інші кваплять невідомо чому. Скільки дурниць встиг би я вже наробити, якби тільки послухався інших моїх приятелів! Отже, ось тобі перш за все моя подячна пісня! А затим звернемося до самої статті. Мені соромно, коли помислю, який до сих пір ще я нерозумний і як не вмію заговорити про щось розумніше. Найбільш безглуздо виходять думки й розмови про літературу. Тут якось особливо стає все у мене пишномовно, темно й незрозуміло. Мою ж власну думку, яку не тільки бачу умом, а й навіть вчуваю серцем, не в силах передати. Чує душа багато, а переказати чи написати нічого не вмію. Засади моєї статті справедливі, а між тим висловився я так, що всяким виразом викликав на незгоду. Знову повторюю те ж саме: в ліризмі наших поетів є щось таке, чого немає у поетів інших націй, саме — щось близьке до біблійного, — той вищий стан ліризму, якому чужі відрухи пристрасні і є твердий злет у світлі розуму, верховне торжество духовної тверезості. Не говорячи вже про Ломоносова й Державіна, навіть у Пушкіна відчутний цей строгий ліризм скрізь, де не торкнеться він високих предметів. Згадай тільки вірші його: до пастиря Церкви[31], «Пророк» і, нарешті, ця таємнича втеча з міста[32], надрукована вже після його смерті. Перебери вірші Язикова і побачиш, що він кожного разу стає якось незмірно вище і пристрастей, і самого себе, коли доторкнеться до чогось вищого. Наведу один з його навіть молодих віршів, під назвою «Геній»; він-бо не довгий:

Когда, гремя и пламенея,
Пророк на небо улетал,
Огонь могучий проникал
Живую душу Елисея[33]

.Святыми чувствами полна,
Мужала, крепла, возвышалась
И вдохновеньем озарялась
И Бога слышала она.
Так гений радостно трепещет,
Свое величье познает,
Когда пред ним гремит и блещет
Иного гения полет.
Его воскреснувшая сила
Мгновенно зреет для чудес,
И миру новые светила —
Дела избранника небес.

О. Нікітенко.

Яке світло й яка строгість величі! Я пояснював це тим, що наші поети бачили всякий високий предмет в його законному приляганні до верховного джерела ліризму — Бога, одні свідомо, інші несвідомо, тому що російська душа внаслідок своєї російської природи вже чує це якось сама собою, невідомо чому. Я сказав, що два предмети викликали у наших поетів цей ліризм, близький до біблійного. Перший з них — Росія. Від одного цього імені якось раптом просвітлюється погляд у нашого поета, розсувається далі його круговид, все стає у нього ширшим, і він сам ніби одягається величчю, стаючи вище звичайної людини. Це щось більше, ніж проста любов до вітчизни. Любов до вітчизни відгукнулася б солодкавим хвастанням. Доказом того наші так звані квасні патріоти: після їхніх похвал, втім доволі щиросердних, тільки плюнеш на Росію. Між тим заговорить Державін про Росію — чуєш у собі неприродну силу і ніби сам дихаєш величчю Росії. Одна проста любов до вітчизни не дала б сил не тільки Державіну, а навіть і Язикову висловлюватись так широко й урочисто кожного разу, де не торкнеться він Росії. Наприклад, хоч би у віршах, де він зображує, як пішов було наступом на неї Баторій[34]:

… Повелительный Стефан[35]
В один могущественный стан
Уже сбирал толпы густые —
Да ниспровергнет псковитян,
Да уничтожится Россия!
Но ты, к отечеству любовь,
Ты, чем гордились наши деды,
Ты ополчилась. Кровь за кровь —
И он не праздновал победы!