Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза

И долго буду тем народу я любезен,
Что чувства добрые я лирой пробуждал.
Что прелестью живой стихов я был полезен
И милость к падшим призывал.

Варто тільки пригадати Пушкіна, щоб побачити, наскільки вірний цей портрет. Як він весь жвавішав і спалахував, коли йшло діло до того, щоб полегшити долю якогось вигнанця чи подати руку пропащому! Як очікував він першої хвилини царського благоволення до нього, щоб заїкнутися не про себе, а про іншого нещасного, пропащого! Риса істинно руська. Згадай тільки те сентиментальне видовище, яким постають відвідини всім народом висланих, які рушають до Сибіру, коли кожен несе від себе — хто їжу, хто гроші, хто по-християнському втішливе слово. Ненависті немає до злочинця, немає також і донкішотського потягу зробити з нього героя, збирати його факсиміле[46], портрети чи дивитись на нього з цікавості, як робиться в освіченій Європі. Тут щось більше: не бажання виправдати його чи вирвати з рук правосуддя, але воздвигнути зневірений дух його, утішити, як брат утішає брата, як повелів Христос нам утішати один одного. Пушкін надто високо цінував усяке стремління воздвигнути пропащого. Ось від чого так гордо зайшлося його серце, коли почув він про приїзд государя до Москви під час жахів холери, — риса, яку навряд чи показав хто-небудь із вінценосців і яка викликала в нього сії знамениті вірші:

        Небесами
Клянусь: кто жизнию своей[47]
Играл пред сумрачным недугом,
Чтоб ободрить угасший взор, —
Клянусь, тот будет небу другом,
Какой бы ни был приговор
Земли слепой.

Він зумів також оцінити й іншу рису в житті іншого вінценосця, Петра. Пригадай вірш «Пир на Неві»[48], в якому він з подивом питає про причину незвичайних урочистостей у царському домі, що розносяться кликами по всьому Петербургу й по Неві, приголомшеній стріляниною гармат. Він перебирає всі випадки, радісні цареві, які могли бути причиною такої учти: чи народився в государя спадкоємець його престолу, чи іменинниця дружина його, чи переможений непереможний ворог, чи прибув флот, що був улюбленим захопленням государя, й на все це відповідає:

Нет, он с подданным мирится,
Виноватому вину
Забывая, веселится,
Чарку пенит с ним одну.
Оттого-то пир веселый,
Речь гостей хмельна, шумна.
И Нева пальбой тяжелой
Далеко потрясена.

Тільки один Пушкін міг відчути всю красу такого вчинку. Вміти не тільки простити своєму підданому, а ще відзначати це прощення як перемогу над ворогом — це істинно Божеська риса. Тільки на небесах уміють діяти так. Там тільки радіють наверненню грішника ще більше, ніж самому праведнику, й всі сонми невидимих сил беруть участь у небесній учті Бога. Пушкін був знавцем і оцінювачем справедливим усього великого в людині. Та й як могло бути інакше, коли духовне благородство є вже властивість майже всіх наших письменників? Прикметно, що в усіх інших землях письменник перебуває в якійсь неповазі від суспільства, стосовно свого особистого характеру. У нас навпаки. У нас навіть і той, хто просто писака, а не письменник, і не тільки не красень душею, а й навіть часом і зовсім підленький, в глибині Росії зовсім не вважається таким. Навпаки, в усіх взагалі, навіть і в тих, котрі ледве чують про письменників, живе вже якесь переконання, що письменник є щось вище, що він неодмінно повинен бути благородним, що для нього багато що непристойне, що він не повинен і дозволити собі того, що вибачається іншим. В одній з наших губерній, під час дворянських виборів, один дворянин, який заразом був і літератором, подав було свій голос на користь чоловіка совісті дещо заплямованої, — всі дворяни звернулися до нього тут же і йому закинули, сказавши з докором: «А ще й письменник!»

1846

XI Спори

(З листа до Л***)[49]