Знахар

– Мій чоловік любить історії, – вставила перша леді.

– Сьогодні тільки одну, обіцяю! – Він вдарив себе в груди. — Тоді слухай. Краків, якась річниця, тих ре конструкторів десь з сотню. Красиво одягнені хлопці, Перша війна, так, це був захід на честь Першої світової війни. Ну, їдемо до них, бо планують армійський огляд. Мені їх було трохи шкода, вони чекали нас близько чотирьох годин. На жаль, моя дорога дружина залишила свою сумочку в готелі, тому нам довелося повернутися. Розумієте — розвернутися в Кракові в годину пік цілим кортежем з десятка машин? Різанина. Ну що ж, їдемо до них, як я вже сказав, мені шкода хлопців, я вирішив їх якось вшанувати. Думаю собі, не просто пройду, а з кимось поговорю, комусь руку потисну. Мені, можливо, і не можна, бо всі озброєні до зубів, з рушницями, багнетами, шаблями.

– Але хто може порушити правила, як не президент, – сказав Якуб.

– Ото ж! Тому я йду, дивлюся на їхні обличчя і шукаю когось, чию руку я можу потиснути. Посміхаюся, киваю, а там одні жовтороті. Буз вусів. І я ціную вуса.

– Я поголила його, поки він спав, – вставила його дружина. – Напоїла дідугана і зголила.

– Не розкривай державну таємницю! У будь-якому випадку, я більше не маю вусів, але їх ціную. Ну ні в кого з них не має вусів. Одні студенти. Раптом дивлюся, ось воно! Ветеран. Досвідчений. Наче хлоп тільки учора повернувся з фронту і не встиг зняти форму. Обличчя втомлене, але усміхнене, в очах немає страху, але в них є серйозність, а також іскра жадоби до пригод. Фуражерка на голові надіта трохи недбало, ґудзик розстібнутий, хлоп явно не напружився і йому сподобалася ця реконструкція, хоч йому точно за шістдесят. Напевно начальнику чи комусь подібному потім буде чим пишатися.

– Як ви чуєте, мій чоловік дуже дбає про свою націю.

– Підходжу до того чоловіка, – продовжив президент, не вражений притиками дружини. – Стою, дивлюся йому в очі і тисну йому руку. Той міцно стискає. Ну я й кажу: "Гарно виглядаєте, солдате, що це за форма?". Нехай хлоп цим хвалиться, адже вони можуть говорити про свою форму годинами. А він мені: "Пане президенте, я не знаю, мене взяв мій зять і одягнув, тому що їм бракувало людей".

Всі розреготалися, навіть охорона трохи захихотіла, ця історія, напевно, ходила по Бельведеру і її розповідали всім новачкам.

- Добре, – Кшисєк сьорбнув зі склянки трохи слабшу суміш.

– Ну як! – засміявся президент. – Але я обіцяв, що буде тільки одна історія, а зараз ти.

– Я? – здивувався хлопець.

– Давай, студент, гуртожиток, вечірки, молодіжні вечірки. Розкажи нам щось, старим дідам.

– Чому ні. – Горілка і невимушена атмосфера розвіяли всю напругу. – Але історія буде політичною.

– Валяй, у мене вихідний, – підбадьорив його президент.

– Поїхали ми в Україну кілька років тому, коли ще спокій був. Така екскурсія по колишніх містах Речі Посполитої: Львів, Кам'янець-Подільський, Трускавець. Вся ніч на кордоні, вранці приземляємося у Львові. Жовтень, холодно як холера, маємо сім годин вільного часу. Коротке рішення: шукаємо щось на сніданок, найкраще пиво. Блукаємо по місту, але все закрито. Нарешті ми проходимо повз автобусну зупинку, а там стоїть хлопець з папкою, але такою, робітничою. Думаю, спитаю його, де можна випити пива. Діалог виглядав приблизно так:

– Вибачте, ми з Польщі, хочемо десь поснідати з друзями.

– Що?

– Ну, поснідати, пива випити.

– Ааа… Пиво. Ну, пийте.

– Але де бар?

– Бар? А чому бар? – Він дістає з папки пиво і дає нам. — Випийте тут. Або купіть в кіоску.

Хлопець показує кіоск, а там дійсно газети, сигарети, в'ялена риба і пиво. Нічого, просто брати і купувати. На зупинці теж сидять двоє місцевих, спокійно попиваючи пляшку пива.

– Ти диви, так тут можна пити на вулиці?

– А в Польщі не можна? – питає, здивований не на жарт.

– На вулиці? Не можу.

– А в нас можна. У нас демократія.

Усі зареготали, а найголосніше – сам президент, хоча його охоронці голосно вторували йому. Кшисєк подумав, чи не вчинив він якоїсь нетактовності. Але, хіба, все було добре.

– Вибач, хлопче, але рецепт не можна змінити. Знаю, що це ідіотизм, це бізнес, і такого більше ніде в світі не буває, але тут на кону великі гроші. Я сам хотів змінити, але нема про що говорити. Пивні закриють, тому що ніхто в них не буде пити пиво. У крамниці за три злотих, у шинку за десять. Просте перевидання.

– Стоп! – Вероніка вдарила рукою по столу. – Ми залишаємо політику позаду. Який наш пароль? Що може президент?

– Лайно він може! – хором відповіли всі, і Кшисєк щиро засміявся.

– Найголовніше для тебе, – сказав президент, розмахуючи келихом білого вина, – повертатися до здоров'я. Я вже вирішив, що роблю клуб оздоровлених. Усі, кого Якуб вилікує віднині, потрапляє до шайки й буде запрошуватися на суворі балети! Щоправда, наш чудотворець не лікує похмілля, але, щоб там не було, страждання облагороджує.