Знахар

– Отже, залишається офіційний шлях, я прийму заяву про зникнення, навіть якщо ви не рідні. Професійно: ви чітко вказуєте обставини зникнення. Нам потрібно буде заповнити формуляр, ще нам знадобиться фотографія вашого приятеля.

– З цим немає проблем, на сайті "Newsweek" є досить свіже.

Генрі не хотів зараз відкривати сайт й дивитися на зниклого. Цей тип міг би розкрити щось більше, а журналісти насправді непогані розслідувачі. Краще не ризикувати.

Він запустив комп’ютер, який, мабуть, до сліз розчулив будь-якого шанувальника історичної техніки. Машина скреготіла, шаруділа й видавала послідовність тривожних звуків. Просто ганьба перед міським.

– Скоро, напевно, пролунає повідомлення: "Почався процес самознищення. У вас є десять секунд, щоб покинути будівлю", – прокоментував журналіст.

Генрі невиразно посміхнувся й почав стукати по клавіатурі. Він відкрив формуляр і почав вводити дані, хоча був упевнений, що тіло, яке знайшов хлопець, і журналіст, якого він розшукував, — одна й та сама людина. Йому було важко стримати хвилювання від думки про можливий зв’язок між смертю журналіста та старенькою знахаркою. Дати співпадали, а це дуже багато, це привід переглянути справу ще раз. Доведеться відкривати провадження, і, можливо, ексгумація не знадобиться. Ну, Перемишль, мабуть, усе забере. Тим паче, що трупешник — журналіст, тож дружки, як той, що зараз послужливо надавав інформацію, не відпустять. І вони вже не будуть ввічливими і поступливими. Вони перетворюються на гавкаючих собак, які нападають на будь-яку штанину, яка потрапить їм під зуби. Взагалі, добре, що Перемишль чи Варшава візьмуться, вони потихеньку будуть складати власні кубики.

– Ви знаєте, яким транспортом до нас приїхав зниклий?

– "Фіат Пунто". Я думаю, що він мав саме такий, коли я бачив його востаннє. Крім того, при собі він мав ноутбук та фототехніку: велику дзеркальну камеру та кишеньковий фотоапарат. Усі ходять із таким. Реєстраційний номер автомобіля я не знаю.

– То ви не знаєте, чого він сюди приїхав? На яку тему писав статтю?

– На даний момент не знаю.

– Це може допомогти нам у пошуку.

Журналіст втомлено дивився на нього і при цьому був схожий на знаменитого Кашпіровського.

– Чи можу я розраховувати на конфіденційність? Ви використаєте цю інформацію лише для пошуків?

– На даний момент ви єдина людина, яку я буду інформувати, оскільки ви повідомляєте про зниклу особу.

– Домовимось так, я щось скажу, а пан цього не записує. Тоді ваші колеги нічого не ляпнуть. Мені це дуже важливо.

Генрі кивнув, погоджуючись.

– Наскільки мені відомо, він мав взяти інтерв’ю у Зенобії Жарци, йшлося про таємничі смерті інших цілителів, травників, ворожок і біоенерготерапевтів. І це все. В справу я не докапувався. Він отримав підказку, ніби баба щось знає. Він мав це перевірити.

Поліцейський не міг і слова промовити. Занадто вже тісно вписувалося це в його головоломку, яку він сам придумав і намагався продати назовні. В яку і сам не вірив на всі сто відсотків.

– Люб’язно повідомляю, пане владо, що якщо я побачу це в будь-якій місцевій газеті, то буде погано. Можете вірити мені, що я не здамся, я буду вистежувати кожне зловживання в Дубецькому, ви станете проклинати мене більше, ніж єгиптяни сім кар. Це інформація, яка має величезну ціну у світі журналістики.

– Розумію і постараюся, щоб це нікуди не дійшло.

– Я на це розраховую. Це все?

– Так, якщо буде потрібно, ми з вами зв’яжемось.

Журналіст потиснув йому руку і вийшов з відділку. Генрі не чув, як машина від’їхала. Він стрибав від радості і голосно сміявся. Він мав рацію, щось тут сильно було не так, у них був убивця, можливо, серійний. Оце справа буде!



Кшисєкові довелося протиснутися в гараж між двома чорними позашляховиками Porsche Cayenne. Згаданим сюрпризом мав бути гість, точніше гості, якщо тільки це не був якийсь кейтерінг з Жешова у версії Golden VIP. Він поставив велосипед і зайшов до будинку. Замість Вероніки в короткому халатикові його зустрів високий тип у темному костюмі.

– Хвилинку, – зупинив його незнайомець. Гості, мабуть, були важливі, бо це, і до гадалки не ходи, Кшисєк справу з охоронцем. На щастя, з кухні вийшла Вероніка (звичайно одягнена) і крикнула їм:

– Споко, це він, пусти його, Анджеєк.

Той недбало посміхнувся й рушив до кухні, знімаючи піджак.

– У вас на столі кавка, там і ваше улюблене печиво, – щебетала Вероніка. – А ти, Кшисю, переодягнися та йди до вітальні, і швиденько.

Тож він пішов до своєї кімнати і переодягнувся в чисту футболку з логотипом свого університету. У нього нічого більш кращого не було, він не чекав приходу тьоті, хлопцеві здавалося, що його візит до цілителя складатиметься з лікування, вправ чи ще чогось, а неформальний одяг для такої нагоди підходив найкраще. Ну ще турецький душ, як це називав його брат, чи то кілька "пшиків" дезодоранту під і на футболці. Кшисєк був готовий до зустрічі гостя.