Знахар

– Може, він мені і не набреше, не будемо перевіряти. Але він сказав мені одну річ. Надзвичайно інтригуючу. Ну а мій дорогий цілителю і шановний поліцейський, Антоній Валєчек, більш відомий як Квасек, не вірить у нещасний випадок з газовою плитою. Він вважає, що Зенобія Жарца була вбита. Про це теж маємо поговорити.

– Тюууу, — протяжно свиснув Генрі. – З кожною хвилиною ти все більше мене дивуєш, хлопче. Він сказав щось більше про це? Наприклад, чому в нього такі підозри?

– За кілька днів до смерті хтось перевіряв працездатність печі цілительки. Це, я думаю, викликало у нього сумніви.

– А хто таке казав? Газовиків вона не викликала, у них такої записки немає, я перевіряв.

– Ні. Але він мені розкаже. Принаймні, обіцяв.

– То тебе запросив на горілку місцевий темний характер, який спритний хлопець, – усміхнувся Якуб.

– Не тільки через нього, – так само широко посміхнувся Кшисєк і налив ще одну порцію. Пляшка дійшла майже до половини.

– Хто ще забажав твоєї компанії? – запитав Генрі.

– Безстрашний мисливець на відьом, нащадок інквізиторів, місцевий вікарій.

Хлопець милувався обличчями своїх колег, вони такого не очікували.

– Ти розмовляв з вікарієм? Це трохи необережно, — сказав Генрі.

– Одне слово, я не згадав про візит пароха, дещо прибрехав про свою магістерську роботу, тема якої – цілителі. Він може перевірити, я посвятив одного знайомого професора.

– І які враження? – запитав Якуб.

– Цей священик зовсім не відповідає тій характеристиці, яку надав нам парох. Молодий, розумний, схожий на талановитого студента, який потрапив сюди випадково чи в якості покарання, це факт. Він не найкращої думки про знахарку, але не тому, що підозрює її в якомусь чаклунстві чи нехристиянських витівках.

– В чому тоді? – поцікавився Якуб.

– Добре, що ти питаєш, а не Генрі, – відповів Кшисєк. – Принаймні звучить щиро. Так ось, він впевнений, що стара Жарцова займалася тим, що виганяла плоди, тобто абортами. Він також переконаний, що на це всі закривали очі, особливо поліція.

– А ми примикали, — сказав Генрі. – Немає сенсу це приховувати. Я думаю, це називається соціальною згодою. Вона робила це професійно, в людських умовах і вкрай рідко, повірте. Не мені судити про це морально, хоча, правда, знаючи про таку практику, я мав би реагувати, але всі знають, де знаходяться місцеві борделі та самогонники, хто продає українське курево та спирт, з якого ми робимо і п'ємо ці чудові наливочки. Ось як це працює.

– Але ж я вас не звинувачую, – запротестував Кшисєк. – У мене дуже ліберальний підхід до життя і я вважаю, що людям потрібно дозволяти багато чого робити. Жити і давати жити іншим. Як співав Яцек Качмарський, "дайте грішникові жити по-своєму, тоді і святим буде жити приємніше". Я хочу більше сказати, що ви не взяли до уваги цей факт, коли шукали винних у її вбивстві. Можливо, це і була причина: невдалий аборт, розлючений тато, якийсь фанатик, який хотів виправити світ. А цей льон з’явився там повністю з дупи.

– Мабуть, я і не ідеальний слідчий. – Гарний настрій Генрі трохи зіпсувався. – Я настільки зациклився на цій єдино правильній теорії, що не думав про інші. Але скажіть мені, що ще з тим вікарієм? Я буду мати їжу для роздумів ніччю.

– Ну, він виглядав цілком нормальним, із середнім знанням історії. Я його навіть трохи підколював, але сварки не було. Він запропонував почастувати мене горілкою, а коли я відмовилася, дуже чемно запросив мене на інший раз.

– І ти збираєшся? – запитав Генрі.

– Звичайно. На обидві зустрічі, і якомога швидше. Я намагатимусь не напитися у вікарія, а у Квасека, як у старого служаки, мене чекає досить складний час, але останнім часом я тут набув більше практики.

– Я сприймаю Квасека як яскравий епізод у цій історії, – сказав поліцейський. – Але щодо вікарія, ми повинні дивитися правді в очі. Панове, нам хтось з нас строїть дурнів, чи то молодий, чи то старий священик.

– Я завжди менше довіряв старим псам, — сказав Якуб. – Таким, які крали м’ясо з кількох прилавків і відчули на спині не одну палицю.

Інші чоловіки погодилися з ним і взялися за персиковку. Чим менше настоянки було в пляшці, тим більше обговорення сягало меж розуму та логіки. Нарешті вони вирішили кинути розважання, розбиратися у справі різними шляхами й підбити підсумки наступного дня.

РОЗДІЛ 10

Ранок для Генрі був не дуже приємним. Хтось грюкнув дверима, посилаючи на нього хвилю страждань. О ні, він не грюкнув. Йобнув! Аж шибки затремтіли. Поліцейський відділок був старий, вікна ще зашпакльовані, тож такий удар міг завдати немалої шкоди. Швидкий стукіт черевиків чітко підтверджував, що до нього прямує хтось дуже емоційно схвильований, або просторіччям кажучи: розлючений. Генрі здогадався, хто це міг бути, мабуть, розлючений журналіст, який того вечора прочитав про смерть свого друга на всіх сайтах. Ніхто не постукав, двері відчинилися одним енергійним рухом.

– Але ж пан мене і наєбав, пане владо! – не приховував свого обурення Кшиштоф Камінський, журналіст і друг Бартоша Лєшняка, якого знайшли позавчора в лісі.

Він повісив пальто на вішалку й сів на стул.