Знахар

– Її заарештували і відправили у в’язницю, – продовжив Карасінський. – Не було ні свідків, ні доказів, суд безжально тягнувся. Їй навіть дозволили втекти, але справа пішла зовсім недолуго і Барбару спіймали. Вона опинилася в казематах, але повністю її там не ізолювали. Припускаю, що вона була досить гарною, тому що її камеру перетворили на звичайний бордель. Вона навіть народила дитину, батьком якої, мабуть, був якийсь Гірш, пекар.

– Справа Сдунк широко коментувалась істориками. – Блажеєвський відкрив свій блокнот у місці, позначеному рожевою смугою. – Пошман, Віячка, Огродзінський і навіть Ясеніца. Я виписав одну цитату: "Наглядачі скористалися нагодою і влаштували в тюрмі публічний будинок, який був лише на одну людину, але, можливо, прибутковий. Це було схоже на мишачу нору з пильними котами, які чатували біля виходу". Вона народжувала дітей у своїй камері і навіть була звинувачена в дітовбивстві, але справу закрили. Вони безуспішно шукали Остера, батрака, якому жінка хотіла помститися. На все це пішло чотири роки.

– Нарешті настав тисяча вісімсот одинадцятий рік, – продовжував Карасінський. – Двадцять сьомого липня Палата правосуддя в Кенігсберзі затвердила вердикт суду Решлю. Жінку мали спалити на вогнищі. Варто сказати, що спалення когось на вогнищі в ті часи було великою рідкістю, тому випадок був гучним. Проте в цьому разі не йшлося про чаклунство, хоча ми однозначно асоціюємо таке покарання зі звинуваченням у ньому. Барбару Сдунк ніхто не звинувачував, її навіть і відьмою ніхто не назвав. Справа була суто кримінальна: вона підпалила будинок, в результаті чого загинуло кілька людей. Однак тут було проявлене милосердя, кат мав непомітно задушити її перед тим, як спалити.

– Без шкоди для видовища? – запитав Кшисєк.

– Саме так, – підтвердив молодший з істориків. – Як я вже згадував, справа була гучною, і збиралися натовпи. Все пройшло гладко, кат зробив те, що належало. Тоді й виникла легенда про останню в Європі спалену на вогнищі відьму. Не треба було багато. По-перше, Барбару спалили. Типове покарання за чари. По-друге, Решль був відомий такими видами страт і процесами про чари. Цікавим фактом є те, що поблизу Решлю було горезвісне пасовище, яке місцеві жителі називали Росгартен. Там відбувалися зустрічі відьом із дияволом.

Професор, знову керуючись яскраво-рожевою закладкою, відкрив наступну сторінку свого блокнота.

– Якщо казати про Вармію, то за часів Королівства Польського в цьому регіоні було нецікаво. Доктор Данута Богдан у своєму дослідженні "Процеси про чари у Вармії в XVI столітті" каже, що звинуватити у чаклунстві було легко, достатньо було лише відхилення від норми, особливо у зв’язку з походженням з нижчого соціального класу. Пастухи, жебраки, бродяги, травниці – це була група ризику. Приклад: рік 1588, жінку звинуватили у чаклунстві через те, що в її домі було дзеркало. Мабуть його приніс диявол, попередньо вкравши предмет в Лідзбарку. З таким морально-історичним фундаментом і спаленням на вогнищі ми маємо готовий матеріал для нашої легенди.

– Отже, якщо хтось видає себе за дослідника і водночас посилається на Решль, то тут щось не грає, – підсумував Карасінський.

Кшисєк повільно кивнув і записав кілька фактів у свій блокнот. Він поглянув на своїх, можна сказати, наставників і сором’язливо відізвався:

– У цьому випадку, чи можна ризикнути сказати, що якщо я підозрюю вікарія, той факт, що він ляпнув про Решль, дискредитує його як вбивцю?

– Так, – охоче підтвердив Блажеєвський. – Бо наш вбивця у цій справі експерт. Він би такої дурниці не ляпнув.

– Це перший аспект, про який ми згадали на початку, – сказав Карасінський. – Однак ти повинен знати, що під час дослідження Решлю виникло два цікавих питання, одне з яких досить тісно пов’язане з усією справою. Ну, офіційно останньою людиною, звинуваченою і страченою за законом за чарування, була якась Анна Голді. Це сталося в Швейцарії в 1782 році. Ця річ, як до нас, не є дуже важливою.

– А що є важливим? – запитав Кшисєк.