Зоряна електричка

Агол, міцно тримаючи ключі у кулаку, кинувся до печери. Важкі ворота відчинилися несподівано легко — й одразу з підземелля вилетіла ціла зграя чи пташок, чи летючих тваринок, схожих на земних кажанів. Ще більше їх валялося на підлозі.

— Цікаво… — Блостер підняв одного кажана й уважно огледів. — Чого б це вони? Зовнішніх ушкоджень наче немає…

— Може, від голоду? — сказав Агол.

— Чи від страху? — висловила свою думку Фелела.

— У темряві об ворота голови порозбивали? — додав версію Реза.

— Ні, не схоже.

І тут усі масябосяни неначе за командою схопилися за голови. Першим утратив свідомість Реза, за ним Агол. Потім звалився Табул, і останньою впала Фелела.

— Цього ще бракувало! — розгубився Блостер і почав витаскувати масябосян на свіже повітря. Першою прийшла до тями Фелела:

— Я почула різкий свист, такий пронизливий! Такий голосний!

— Я теж, — підтвердив Реза.

— А мене наче гострим зубилом… У скроню! Нічого подібного я раніше не чула!

— Тепер зрозуміло, від чого вони здохли. Я зараз зроблю невеличкий дослід, а ви потім скажете, чи схожий цей звук на той, від якого ви всі знепритомніли. Попереджую, це може бути неприємним, натомість ми дізнаємося правду. Добре?

— Давай, спробуй! — погодився Агол, заздалегідь скривившися.

Блостер витяг комунікатор і скерував на компанію.

— Так!!! Так!!! Вимикай негайно! — загаласували всі разом.

— Наразі все зрозуміло, — підвів підсумок досліду Блостер, — цей звук на рівні субкоротких хвиль. Дракон руйнує перегородки субзвуком. Тому тваринки й передохли. Вони, здається, дуже чутливі до субзвуку. Перегородку будували з міцних твердих матеріалів, і Мадингма легко руйнує їх субзвуком. Якщо ми прикриємо хоча б одну з цих перегородок м’яким, звуконепроникним матеріалом, то у дракона нічого не вийде.

— Але ми не зможемо працювати при такому звуку, ми просто помремо.

— А я нащо? Мені ж субзвук не страшний, я же працювати можу!

— Один ти нічого не встигнеш! — сумно підбив підсумок Агол.

— Подивимося! — бадьоро відповів Блостер. — Нам нічого не залишається, крім одного — пробувати та сподіватися.

Розділ 8. Водоживи та промедаї

Льоха й Маняма стояли на трамвайній зупинці біля парку. Вони їхали до міста. Льоха вирішив показати Манямі, як живуть земляни.

— Розумієш, у нас люди живуть по-різному, — пояснював Льоха Манямі. — У Києві ми живемо так, а де-небудь на островах Нової Гвінеї зовсім по-іншому. Там джунглі, там тропіки… Крокодили… Чи тигри… А у нас коти та собаки. А на горищах повно голубів…

— У нас приблизно також, — відповідав Маняма, — дідусь із бабцею полетіли жити на Менпель. Там класно! Луг красивий, річка… А риболовля — просто супер! А надвечір така тиша! Але я там довго жити не можу. Нудно… Кожен день риболовля та риболовля… А діду подобається. Знаєш, коли на нову планету відправляють загін дослідників, то ніхто не знає, що там може трапитися. Тому разом із дослідниками відправляють спеціальних охоронців. Ось таким охоронцем і працював мій дідусь. Це зветься служба космічного супроводу, і він там командував чотою. Де він тільки не бував!

Льоха слухав Маняму зацікавлено і трошки заздрив. Новий його товариш легко та звично розповідав про нові планети, службу космічного супроводу та інші речі, до яких Льосі було немислимо далеко. Один комунікатор чого вартий! От було б класно злітати на якусь планету! Подивитися, що там і до чого, хто і як живе, про що мріють і що роблять! Недосяжна мрія…

У цей серпневий день Київ потопав у спеці. Сонце шкварило, як дурне. Під колесами машин м’яко піддавався тиску розпечений асфальт. Листя каштанів висохло та поруділо. Народ ховався хто куди: під парасольки вуличних кафе, в офіси, де працювали потужні кондиціонери, на пляжі Дніпра… З такою погодою і справді повіриш у глобальне потепління клімату!

Спочатку Льоха покатав Маняму на метро. Потім вони пішли в зоопарк і подивилися на різних тварин. Метро та тварини зоряного прибульця не вразили. В метро прибульцю не сподобалась тіснява, а тварини… Він бачив на інших планетах хижаків і більших, і страшніших. А ось прохолодний квас із жовтої бочки Манямі дуже сподобався. Після зоопарку знову сіли на метро та поїхали на Дніпро. Походили набережною, перейшли Пішохідним мостом на пляж, скупались у теплій дніпровській воді.

— Добре у вас тут, — сказав Маняма, розтягнувшися на теплому піску, — лише смердить від машин. Тут ще нічого, але на березі, де велика дорога, просто жах. Невже люди не можуть придумати транспорт хоча б трохи чистіший?

— Мабуть, колись і придумають, — ліниво погодився Льоха, який розімлів на спекотному сонці по саме нікуди. — Я думаю про інше. Якщо твої рятувальники до вечора не прийдуть, тебе ж треба десь на ночівлю влаштувати. Ти ж не можеш другу ніч поспіль ночувати просто неба? А якщо я тебе додому приведу, предки питаннями замучають: хто, звідки, чому не ночує вдома?

— Так, ночувати вдруге у парку в мене бажання і справді немає. А що, хіба твої предки і досі з вами мешкають? Як же ви всі поміщаєтесь у такій маленькій квартирі?