Зоряна електричка

Але інструмент для різання у водоживів був. Його робили зі спеціальних каменів, відколюючи довгі тонкі смужечки з дуже гострими краями. Випробовуючи гостроту цих дивовижних лез, Флоквел навіть порізав собі пальця.

Тссст довго плавав по рядах, поки знайшов стару Цсц.

— Доброго дня, шановна Цсц!

— Здрастуй, Тссст! — відповіла стара, уважно розглядаючи Мозю та Флоквела.

— Шановна Цсц! Твоя слава всевидющої та всезнаючої варта…

— Чого треба? — припинила улесливу промову Тссст стара, не відводячи гострого погляду від спецагентів.

— Ці два шановних водоживи шукають дивовижного сухопера з двома ногами. Кажуть, що це незвичайний вид розумних сухоперих, їх на суші залишилось усього кілька штук, і буде велика втрата для науки, якщо його не знайдуть. Вони готові добре заплатити, шановна Цсц.

— Он як? Тоді хай покажуть гроші. — Очі її звузилися, наче вона прицілювалася.

«А бабця зовсім не дурна! — подумав Флоквел. — Чи не запідозрила вона чогось?» Але у кишеню поліз. Він уже давно побачив, як виглядають місцеві гроші. За них тут ходили красиві мушлі. Флоквел побачив одну, дуже красиву, намальовану на вітрині. Комунікатор умить синтезував десятки два таких самих мушель, рудуватих, довгастих, із дірочками на краях. При словах старої він витяг із кишені повну пригорщу важких мушель. Тссст, побачивши, що тримає на долоні Флоквел, скам'янів. У старої жадібно спалахнули очі, які вона відразу прикрила прозорими зморшкуватими повіками.

— Мені треба дещо у декого розпитати, — нарешті сказала вона, не відводячи погляду від долоні Флоквела, і додала, звертаючись до Тссст: — Відведи гостей до Зсссі, й там почекайте на мене.

— Добре, шановна Цсц.

Стара вильнула хвостом і миттю зникла за найближчим каменем.

— Ну, попливемо, чи що? Чого чекаємо? — свиснув Мозя.

— Не подобається це мені, — заклопотано просвистів Тссст у відповідь. — Раніше Цсц ніколи нічого ні в кого не розпитувала. Вона й так усе знає.

— То й що? — знизав плечима Мозя.

— А що тебе здивувало у цьому? — запитав Флоквел, підносячи до очей Тссст долоню з мушлями.

— Ви хоча б розумієте, скільки тут грошей? Тут щонайменше тисяча куши. Це величезна сума. Цсц просто перелякалась, а може, щось запідозрила та помчала за промедаями. Якщо у нагороду вона отримає бодай одну таку мушлю, то довго житиме, не думаючи про гроші.

— Промахнулися… — похитав головою Флоквел. — Що ж, буває і так, коли дуже добре — не дуже добре.

— А хто такий Зсссі?

— Це господар корчми. Там базарні водоживи відпочивають. Але я думаю, вам туди йти не треба.

— Як то не треба? А раптом стара і насправді щось знає про Маняму? А ми туди не прийдемо? А якщо внаслідок хлопчик загине? Ні, Тссст, ми підемо туди, навіть якщо нам буде загрожувати загибель. Якщо є бодай один шанс дізнатися щось про Маняму, ми маємо його використати.

— Що ж… Це ваше право. Тоді я з вами.

Розділ 9. Данило Галицький

Петько з острахом зайшов до світлиці та роззирнувся. Князь сидів на лавці під іконами, склавши руки на грудях. Довге русяве волосся, коротка підстрижена борідка та вуса. «Гарний офіс у князя, — подумав Петько, — тут і корпоративи можна проводити».

— І справді отрок. Звідки прийшов до нас, rapine?[32] — з посмішкою запитав князь.

— Я це… — раптом розгубився Петько, — я випадково… Отрок же… Не подумавши, подумав, і тойво… До вас звалився…

— Чудно мовиш!

— Я не прелагатай і не Вася! — згадав Петько звинувачення Ратибора. — Я з далекої країни.

— Воєвода мовив, що ти з країни далекої, вечірньої. Може бути, що і в огрів бувати приходилося?

— В огрів? Огри… — щось знайоме вчулося Петькові у цьому слові. — Угри…Ну, авжеж! Угорщина!

Того літа Петько з батьками якраз в Угорщині був, у Будапешті. Їздили влітку на тиждень: як казав татко, Європою побалуватися.

— Бував, пане… чи як там… ваше величносте князю. У Будапешті бував.

— Який ще Будапешт?[33]

— Як це… Це ж типу того… Столиця угорська…

— Блазниш,[34] отроче. Немає в угрів такого міста. А стольний град у них Буда.

Петько згадав, що екскурсовод щось розповідав про об'єднання Буди та Пешта.

— Правду кажете, ваше величносте. Це потім таке місто з’явилося. А зараз там Буда та Пешт. Їх ще потім татаро-монголи зруйнували.

Князь нахмурив брови й уважно глянув на Петька. Погляд його був суворий і недовірливий. Відчувалося, що його зацікавив і стривожив такий поворот у цій не зовсім звичайній розмові.

— Ти що, юродивий? Чи балій?[35] Звідки відаєш, що татарове Буду на списа взяши?

«От ускочив! — подумав Петько. — Це ж у який я рік попав? Київ ще не зруйнований татаро-монголами. Хоча і виглядає не зовсім так, як нам розповідали на уроках історії.[36] Але ж монголами він був зруйнований вщент, начебто так…»