Зоряна електричка

Він наморщив лоба, намагаючися згадати, що розповідала на уроках історії Ольга Василівна, або, як її звали за міцну високу статуру, Тьотя Лошадь. Тьотя Лошадь і ходила, наче підкована, мовби кожним кроком вбивала у паркет шкільних коридорів здоровенні цвяхи. Але свій предмет вона знала досконало, це визнавали всі. І як Тьотя Лошадь забивала своїми підковами цвяхи у паркет, точнісінько так само вона забивала у голови, подібні Петьковій, знання та дати з лунких коридорів історії.

«Тоді ще казали, що Київ зруйнували рівно за… за… здається, вісімсот… ні, сімсот років… ні! Шістсот дев’яносто дев’ять до початку Великої Вітчизняної війни. А ця війна почалася… Влітку вона почалася, я ж пам’ятаю! Ось! Двадцять другого червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Отже, Київ було зруйновано татаро-монголами у тисяча двісті сороковому році! Це точно! Ось куди мене камінчик закинув! Ет, дурень! Треба було підручник історії захопити! Тут би я їм дав чосу!» Усі ці думки промайнули у Петьковій голові за лічені миті, князь навіть нічого і не помітив.

— Ваша величносте…

— Чого мене так звеш? Кажи мені: князь Данило. Урозумів?

— Зрозумів, князю Данило. Дозволь запитати?

— Дозволяю, запитуй, — дозволив князь, — хоча це і не по чину.

— Який зараз рік?

— Зараз шість тисяч сімсот сорок восьмий рік.

— Який? — від подиву у Петька полізли очі на лоба. — Шість тисяч…

— Сімсот сорок восьмий. Відповідай, як на сповіді: ти юродивий? — знову засумнівався князь.

— Юродивий… Юродивий… Це божевільний, чи що? Як же не з'їдеш тут з глузду! Якщо я живу за сімсот з гаком років після вас, а ви, виявляється, живете аж у шість тисяч сімсот якомусь.[37] Улетів у минуле, а потрапив у майбутнє?

— Про що бурмочеш, отроче? Яке минуле? Яке майбутнє? Відповідай, звідки відаєш, що татарове Буду заяли?[38]

— Та не відаю я… Просто вночі наснилося.

— Сни віщі бачиш?

— Чому віщі? Просто сни.

— Воєводо, за отроком пильно назирати. Цікавий отрок! Здається мені, багато відає такого, що нам закрито.

— Юзу[39] на нього вдягти?

— Не потрібно. Немає йому за що головою відповідати. Просто дивися…

— Слухаюся, князю.

— Дружині бути напоготові. Незабаром виступаємо. А ти назавтра подивись мури, рови та вали. Перевір, яка зброя є у клітях моїх, може, чого ще потрібно. Готуватися треба до борні. Відаю: недовго залишилося. Мислю, Дмитре, увесь Київ тобі боронити буде невмочно. Головну борню готуй у граді Ярославовому,[40] там січа буде страшна та остання.[41]

Цієї розмови Петько вже не чув. Княжі вої вивели його у коридор, посадили на лавку і стали по боках, не зводячи з нього очей.

— Забувся! — голосно ляснув себе по лобі Петько. Воїни здригнулися від несподіванки та схопилися за шаблі.

— Ратиборе, сходи до князя, га? Попрохай, мені хоча б на мить ще до нього зайти. Ну, будь ласка… — почав канючити Петько, сварячи сам себе, що не додумався зробити це відразу.

Хвилин із п'ять Петько скиглив, доки Ратибор могутньою дланню не дав йому по шиї, але все ж таки відчинив двері до горниці.

— Великий княже! Отрок просить дозволу зріти тебе ще раз.

Князь насупив брови, але все ж кивнув.

— Чого тобі, Петре?

— Князю Даниле, дозволь тебе сфоткати! — Петько вже тримав напоготові мобільник. — Це лише одна секунда. Раз!

Блимнув спалах. Князь зіскочив з лавки, воєвода вихопив шаблю, а Ратибор, який стояв за Петьковою спиною, в одну мить скрутив йому руки.

— Що це було? — князь протирав очі, засліплені спалахом яскравого світла. — Відовство? Ти таки балій?

— Та ні, княже Даниле, — прохрипів Петько, намагаючися глянути на князя, тоді як Ратибор усе сильніше та сильніше нагинав його до підлоги, — це просто мобіла. Ну, мобільник! Фотоапарат, розумієте? А це — лампаспалах.

— Загадками мовиш… — князь підійшов до Петька та уважно обійшов навкруги мобільника, якій лежав на підлозі: — Бісівська забавка…

Князь уже підняв ногу, аби розтоптати цю жахливу штуку, але Петько ледь зі шкіри не вистрибнув:

— Не можна, князю! Це ніяк не можна! Ти не це… Не відаєш… Як його… Нехай відпустять руки, я покажу! Не можна!!! — Петько засмикався, наче божевільний, намагаючися вирватися з міцних рук Ратибора, а той, відчуваючи свою провину, ще міцніше скрутив йому руки. Князь з-під лоба кинув на Петька цікавий погляд:

— Що розповіси? Відпусти його…

Князь підійшов до Ратибора і став за Петьковою спиною. Петько, потираючи зап'ястя, нахилився й підняв мобільник.

— От, дивіться, — Петько поклацав кнопками та вивів на екранчик фотографію князя. — Ось, бачите? Це ваша фотографія. Коли я повернуся до себе, усі зможуть подивитися, як ви виглядаєте. А ось Десятина церква…

— І правда! Диво дивне….

— Та… Яке це диво? Це проста мобіла. Ось у нашого Сенечкіна мобіла — справді диво! Камера восьмимегапіксельна, Інтернет, синій зуб…

— Чекай, отроче, щось я твої словеса не розумію.

Восьмимега… чого? У кого се биша сині зуби?

— Та це просто… — почав з ентузіазмом Петько та зупинився.