Зоряна електричка

— Які предки? А… Це не предки. Ми так батьків іноді називаємо.

— Зрозуміло. Може, я на ту руду тварину перетворюся? Як там вона зветься? Кіт?

— На кота? Мама не схвалить. Та й батько теж. У нас вдома до котів особливе ставлення. Та й сам ти казав, що бути котом тобі не дуже зручно.

— А… — Маняма махнув рукою. — Це справа звички. Можна й котом.

— Що ж… Спробуємо. До парку зайдемо?

— Обов'язково.

Після пляжу вони пішли до парку, походили навколо каменя. За день тут нічого не змінилося. Напис, зроблений зранку, білів собі на валуні. Посиділи, побалакали про те, про се, та й пішли додому. Вже у під'їзді Маняма витяг комунікатор, важко зітхнув і повільно розчинився у повітрі. Рудий кіт, який з’явився замість прибульця, позіхнув, широко розкривши пащеку, потерся об Льохову ногу та побіг сходами вгору. Льоха поквапився слідом.

— Слухай-но, Манямо, — сказав він на ходу, — приготуйся, я буду тебе купати. Без цього шансів залишитися на ночівлю у нашій квартирі практично немає, май на увазі.

Кіт кивнув і просичав нерозбірливо:

— Що жжж вдієшшш…

Мабуть, котячі органи мовлення не були пристосовані до вимови звуків людської мови, тому кіт трішки шепелявив.

Вдома, Льохові на радість, нікого ще не було. Купання довелося відкласти на кілька хвилин, поки Льоха складав у комору викинутий у пошуках фарби мотлох. Якби мати побачила цю купу посеред кімнати, то про кота точно довелося б забути. Вкинувши все у комору, хлопець кинувся у ванну кімнату, наповнив теплою водою миску, поставив її у ванну та глянув на Маняму.

— Прошу вас, сер…

Кіт заскочив на бортик ванни, скоса поглянув на Льоху та з розгону скочив у миску, обливши товариша водою з голови до ніг.

— Ах ти, барбос! — зареготав той, узяв з полички шампунь і налив котові на голову добру порцію. — А зараз терпи!

Кіт сичав, мотав головою та відпльовувався, але Льоха був невблаганним, намилював і тер кота так, буцімто хотів зробити його стерильним. Врешті-решт Манямині страждання скінчилися. Льоха витяг з-під ванни старе простирадло й добре обтер кота. Потім знайшов на полиці гребінця, ретельно вичесав руду густу шерсть і наостанок підморгнув:

— Ось і все… Зараз прийде з роботи мама, і ми будемо складати іспит… Я скажу, що це Вітько попрохав мене до першого вересня кота поглядіти. А сам він з батьками на кілька днів кудись поїхав. А ти, Манямо, поводься пристойно, а то тато тебе запросто за двері кишне.

Кіт погодився, кивнувши. Тут же ляснули двері, з роботи прийшла мати.

— Мам, а мам… Тут Вітько на кілька днів з батьками до бабуні поїхав, попрохав поглядіти за котом. Він у нас поживе до першого вересня, га?

Мати здивовано здійняла брови:

— Кота?

— Мам, він навдивовижу розумний. Як людина! Усе розуміє, тільки сказати не може. А іноді здається, що й розмовляє. Ні, правда-правда!

З прочинених дверей Льохової кімнати визирнула руда котяча голова. Льоха з-за маминої спини показав коту кулака: мовляв, не роби дурниць! Кіт, наче людина, шмигнув носом. Мама ніби відчула котячий погляд, повернулася й побачила руду голову.

— Боже мій! Знову це руде чудовисько! — і притулилася спиною до стіни.

— Ти про що, мамо? Кіт як кіт… Яке ж це чудовисько?

— Я тобі розповідала, як мені привидівся у твоїй кімнаті Петько з котом?

— Розповідала.

— Так ось, у нього на руках був точнісінько такий самий рудий кіт.

— Ну, цей кіт у тому випадку не винен. Цей кіт домашній. Дивись, я його вже і викупав.

— Викупав? — Мати підійшла до кота, підозріло принюхалась і рішучо пішла у бік ванної кімнати. Звідти залунали дзенькіт, шарудіння, й мати повернулася до вітальні з грізним виразом обличчя.

— Льошо, чим ти його мив?

— Як чим? Звісно, шампунем…

— Моїм? Французьким? Ти хоча б розумієш, скільки він коштує?

— Мам…

— Що «мам»?

Задзеленчав дзвоник — прийшов з роботи тато. Побачивши у коридорі рудого кота, він із подивом підняв брови, точнісінько так, як кілька хвилин тому це зробила мама.

— Не зрозумів… Що тут робить ця тварина?

— Тату… Це кіт Вітька. Ну… З нашого класу. Він з батьками до першого вересня поїхав і попросив…

— Льохо, ти ж знаєш…

— Знаю, але цей кіт просто унікум. І взагалі, у мене вдома ніколи не було ані котів, ані собак. Хай уже поживе дні зо три… Ну, ма… — заканючив Льоха, почувши у татковому тоні слабину і тепер натискаючи на неприступну маму. У цей час кіт пройшовся коридором, обійшов навколо мами, потім тата, потім встав на задні лапи, а передні поклав йому на коліна, звів догори писка й підморгнув одним оком. Тато заплющив очі.

— Людо… Він мені підморгнув!

— Та облиш, Дімо! Коти не можуть підморгувати!

— Авжеж… Взагалі-то так… не можуть… Може бути…

— Ну, то як, татусику? Може він пожити кілька днів, доки Вітько від бабуні приїде?

— Та, Бог із ним… Нехай живе, — тільки й міг сказати розгублений тато.

Мама знизала плечима — коли вже тато згоден… Кіт, наче розуміючи, що його долю благополучно вирішено, на знак подяки нахилив голову, відставив лапу та махнув хвостом. У тата відпала щелепа, а мама знову оперлася на двері.

— Це… Як його… — спромігся сказати тато. — Того самого…

* * *

— Що ж, рушаймо, — бадьоро свиснув Флоквел, — де там ваш базар?