Зворотня сторона Демонології

Недалеко від Університету проводилась рекламна акція розчинного супчика-чілі “Куріна Плямка”. Перед павільйоном була зображена в ненатуральну величину курка зі скаженими очима, а над нею спокусливий, побудований на ономатопії, слоган “Плям-плям!”. Супчик роздавали усім охочим, та дуже скоро ви починали розуміти, чому у курки такі очі - рецепт розчинного чілі дуже простий: з конвертика висипається необхідна кількість меленого перцю чілі і заварюється свіжим окропом. Однак, перед павільйоном - що б ви думали! - вишикувалася довжелезна черга. Мої нещасні, недогодовані колеги хлебтали безкоштовне “Плям-плям!”, як амброзію. Та навіть за пультом роздачі натур-рекламки стояла моя знайома. Не дарма кажуть, докторське звання з філософії допомагає знайти високооплачувану, цікаву роботу в сфері обслуговування.

- Памело! - я підійшла до прилавку і нагло обіперлася на загорожу. Загорожа почала завалюватися, тож я надбала більш пристойної пози, - Як справи?

- Дідькова робота, - прохрипіла вона, - ще трохи цього чілі і я вже сміливо зможу назвати себе “жінка з перчинкою”.

- Е-е, а хочеш трохи перепочити? Розкажеш, що та як.

- Та залюбки! Тільки ж мені відійти не можна.

- А ось, поставити цього хлопця, хай пороздає, це ж просто.

- Ну-у…

- Бішопе, ходіть сюди. Памело, позич йому свій рекламний балахон. О, яка краса!

Пан Теодор у жовтенькому халатику в червоні кугутики на голе тіло і кепці виглядав, як соліст стриптизу для маразматичних бабусь. Ну, нічого, праця облагороджує.

Ми відійшли від павільйону потеревенити; у перспективі Бішоп виглядав не надто схожим на себе. Чудово. Ведучи світську бесіду про різні надважливі справи, як то екстравагантні рецепти яєчні, де добре роблять педикюр і “які всі чоловіки козли”, я щомиті озиралася, чекаючи на шпиків. І ось вони, нарешті - розхристані, захекані, із вселенським сумом у очах. Вони відразу ж почали метатися між прилавками з товаром, гарячими східняками, що смажили запашну конятину на свині шашлики, різними принадами, як то розважальні поїздки на кульгавих понях, та тепленьке і ріденьке пивце на розлив.

Так, серед них і давній наш знайомий, булькатий, що вистежив нас у Манівцях!

- О, дивися, - проказала Памела, - он і новий бойфренд Бети!

На мій неабиякий подив вона вказала саме на булькатого. Нічого собі!

- А хто він? - симулюючи дипломатичне зацікавлення запитала я.

- Він? Хоч і не красень, так перспективний жених. Він же вивчає Розбазарну Економіку, а ти знаєш, як зараз урядові не вистачає таких спеціалістів. Навіть спеціальну програму запровадили…

Я прослідкувала очами за траєкторією пересування прискіпливої уваги дупівців. Ось наближаються до “Плямки”… Чи пізнають? Ні, пронесло, як фанеру над центром грасованої кутюр.

- Перепрошую, яку програму?

- Так же ж стажування. В усяких дорадчих установах.

- Ну-ну, наприклад?

- Ну, Королівська Рада з Приховування Боргів за Чорну та Білу Енергетику, там, Рада з Підвищення Ефективності Компіляції Державного Бюджету, ну, Консультативна Рада з Іноземних Інвестицій…

- Іноземних інвестицій… А часом булька… себто, Бетин бойфренд не звідти?

- Та наче, схоже, там і працює.

- Ага.

Це в мене викликало деякі асоціації. Але тут потрібна порада прямого Бішопового (клятий двурушник!) начальства. Хоч-не хоч, а треба повертатися до божевільні.

… ХХІХ…

Після того, як я розповіла Ап-Перкотові про свої здогадки, він сів писати рапорт, а я, прислухаючись до знайомого булькотіння у шлунку, з’ясувала, що другу добу живлюся лише віртуальним харчем. Картаючи себе за цей злочин проти особистості, я влаштувала собі перерву на сніданок, обід, вечерю та опівнічний фуршет. Закінчили ми приблизно одночасно, з чим нас і можна було привітати. Перечитуючи, Ап-Перкот дорікнув своїм нотаткам “чом ви с-стали на папері сумними рядками?” і пішов доповідати, взявши з собою Бішопа.

Я ж вирішила трохи відпочити після важкої і напруженої праці зі споживання обіду та прилягла на кушетці під портретом якогось бородатого авторитету. Мені відразу ж почали дошкуляти видіння про козні козліка нашого, Люцифера, а коли клята тварюка почала мекати і шкребти мені рогами п’яти, я обурено проказала “Пішов ти на Херсонщину, похрінь рогатий!”, від чого і прокинулася.

Навколо мене скупчилося четверо людей, троє з яких згиналися від здорового реготу, а четвертий, мені зовсім незнайомий, стояв з обличчям, витягнутим у стані заціпеніння.

- Знайомтеся, генерале, панна Аделін, онучка нашого консультанта, - намагаючись згорнути рулетом неслухняну посмішку, проказав пан Бішоп.

- А-а. - ожив генерал.

Я сіла на кушетці, попросила вибачення за несвоєчасний вияв палкої любові до Дідька Лисого, і чергова нарада розпочалася.

- Ми встановили, кх-кгм, - повідомив пан Ійоган, - що Великого Банкіра було вбито.

- Оце новина, - зауважила я.

Полковник ображено зітхнув, але продовжував: