Читаем Зворотня сторона Демонології полностью

Потім мене напоїли гарячою кавою і гаряче ж запрошували ще раз відвідати їхнє сімейне кублечко, а пан Бішоп (справжній розвідник навіть post coitum не спить!), який вистрибнув з вікна поманцевої квартири, весь цей час стояв під вікном, не знаючи, чи тікати світ за очі, чи йти мене виручати.

… ХХVІІІ…

Виглядали ми, як пара ідіотів: Бішоп в модніх квітчастих плавках, а я в якійсь сукні, яка належала цнотливій дружині пана Поманця, дещо завеликій і дещо схожій на нанайський народний костюм для щорічних походів до бані. Добре ще, що був ранній ранок, і люди, ще мружачись спросоння, схильні були вважати нас за дивні вибрики здичавілої на нервових стимуляторах фантазії. Може б ми навіть так і дісталися безпеки і затишку міської божевільні, що було б найбільш логічним в даній ситуації, однак ми не врахували однієї обставини - ДУПІ вже встигло оговтатися після мого вчорашнього виступу. В той момент, звичайно, то був найпростіший спосіб визволити Бішопа, але ж тепер всі були глибоко переконані, що він, спокушений безсоромною нечистою силою, є вартим презирства і негайного знищення, інструментом диявола. За нами ув’язалися похмурі шпики, які невміло прикидалися однорідною масою випадкових перехожих.

- Нас переслідує група прихильників, - повідомив Бішоп.

- Я сьогодні не в настрої роздавати автографи. І не в формі.

- А я? Що робити будемо? До Медді не можна. До ЗБОНЧу теж. Слухай, ти ж у нас наче маєш кращу екіпіровку…

- Залежно для чого, - проказала я крізь зуби, - Хоча я і не знаходжуся в дикому захопленні від вашого modus amandi, пані Хелена, не зважаючи, на те, що про неї подумав її чоловік, вибрала би вас, не вагаючись.

- Це тільки природно, - гордо констатував він, - ми не конкуренти. Але ж ти якось витягла мене з ДУПІвського підземелля.

- Поправка: не вас - себе. І тоді в мене, гм, натхнення було, чи що.

- А тепер як? Тобі, що, стимуляція потрібна?

- Давайте пізніше, га? Вони що, наближаються?

- Чорт! Дивись, у перевулочку теж!

Шпики, здається, збиралися взяти нас у теплі дружні лещата. Що ж я могла зробити? Втікти, нема проблем, та ж полювання йшло саме за Бішопом. Як віддати, його, такого беззахисного, в самих плавках, на поталу ворогові? Нічого не йшло на думку. Аж тут, повз нас проїхав вантажний кучмо-віз (від імені винахідника трьохколісного воза, інженера високих технологій, Ку Чмо), запряжений сивою кобилкою. Це навіяло мені певні асоціації.

- Сьогодні яке число?

- Та наче тридцять перше червня.

- Ага, сьогодні ж ярмарок на Ферауфштраг-плаца!

- І що?

- Там з самого ранку купа народу, можна розгубитися у натовпі.

- Але туди ще дійти треба!

- Ага…так. Як пробитися звідси на Нехайлівську вулицю?

- Нащо тобі?

- Побачите.

- Ну, зараз перетнути Тещату, і вгору.

- Встигаємо? Як там наші фани?

- Не відстають.

- Ідемо трохи швидше, треба відірватися бодай на хвилину.

Ми пришвидшили ходу і скоро опинилися на Тещатій, а там, попід тином, вийшли на Нехайлівську, весь час усвідомлюючи, як свербить і не дає спокою осоружний хвіст.

- Тепер бігом!

- Ать-два, - єхидно додав Бішоп, але все ж, за моїм прикладом, зірвався з місця в кар’єр.

На Нехайлівській слід пробігти чотири квартали, потім звернути направо, у затишний дворик, куди виходять кілька будинків, там ще стоять розкішні екіпажі кольору срібна металіка, а над головою перетинають небо мотузки з різнобарвною білизною, яка патріотично тріпотить на вітрі. Там, залізними сходами, в під’їзд одного з будинків і вгору шість сходових прольотів. На площадці треба знати певні двері, ввірватися в них, не стукаючи і обережно та щільно причинити за собою. Ви опиняєтеся прямо на Нехайлівській площі.

- Ого, - з повагою сказав пан Теодор, - ти звідки це знаєш?

- Ви б виходили скільки кілометрів зі стількома залицяльниками!

- Та якось не доводилося.

- Треба ж! Ну, тепер, якомога швидше, на Ферауфштраг-плаца. Цей вихід вони все одно скоро знайдуть.

На Ферауфштраг-плаца знаходилося чотири банки, народний суд (музей) і колишня в’язниця, себто - правильно, Університет. Це була ще одна причина, через яку я вибрала такий маршрут. Серед громади нашого спудейства, два ідіоти з дикими очами, у плавках та халаті не виділялися б великою оригінальністю. А крім того, у рідних застінках альма-матері можна знайти політичний і фізичний притулок до кращих часів.

На площі вже зібралося шановне панство, порозкладало на возах всіляке начиння і розпочало торги. “Ой наїхало продавальниць, ой наїхало купувальниць” - пригадала я лекції з розбазарної економіки, а потім, глянувши на Бішопа - і семінар з оцінки товарної собівартості “стали думать і гадать, що за цього мужа дать”. Треба його кудись прилаштувати. Я озирнулася. Ага.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее