Зворотня сторона Демонології

Таким чином через кілька годин такої плутанини у пошуках шостих справа дверей і лівих поверхів, я втратила будь-яку орієнтацію. (Розуміти слід буквально, орієнтація, як здатність вільно знайти дорогу у просторових координатах). Та тут перед моїми очами блимнуло щось знайоме. Я розвернулася на місці і вперилася тупими очами у банальну табличку - “Буфет”. І чого це мене так шокувало? Може, від надмірних зусиль і голоду мізки влаштували мені шахтарський страйк? Необхідно вжити екстрених заходів з врегулювання непорядків.

З моїх геройських потуг нахабно штовхнути двері з ноги не вийшло нічого хорошого. Ну, власне, взагалі нічого, окрім шуму.

- Чого ви тут двері довбаєте? - почувся голос зсередини, - не бачите, буфет зачинено. Персонал обідає.

- А я ж хто по вашому? - визвірилася я, - інкасація?

- Тьху-тьху-тьху.

Двері обережно прочинилися.

- Щось я вас не пам'ятаю.

- А я стажерка. Перший день працюю.

- Вам що, теж в газети потрапити закортіло? - поцікавилися двері.

- Чого б це?

- Ну, зробити черговий маленький шкандаль з головою муніципалітету…

- Він мене зовсім не цікавить… як чоловік, - невпевнено збрехала я.

Двері вибухнули реготом.

- А, може, ви мене пустите всередину, - спробувала я, - а то, якщо я помру від голоду, не буде ніякого шкандалю.

Двері повільно відчинилися. За ними не було нікого. Що ж це я, і правда з дверими говорила? Як зворушливо.

Я замовила собі велику склянку чаю і якусь мішанину під назвою “коктейль з ананасів та креветок”. Гидота рідкісна: смердить рибою, а на смак - солодке. Щоб вони вдавилися, ці гурмани. Ні поїсти, ні отруїтися.

Я сумно дивилася на залишки духмяного чаю. Чомусь це видовище зажди викликає у мене тиху печаль. Ох, і Гаела я не знайшла. Безталанная я, нещасная…

- Ви що, дівчино, на чаї ворожите? - поцікавився хтось поряд. Я, занурена в тугу, тільки зараз помітила, що у мене з'явився сусід. - А хочете, я вам кави замовлю?

Сусід цей був молодий і ну, симпатичний. Білявий, до того ж.

- Хочу, - бевкнула я, хоча мені зовсім не треба було ніякої кави. Я її тільки пити вмію, а ворожити - Боже збав.

- Сподіваюсь, не надто міцна, - галантно промовив молодик, пропонуючи мені чашечку, - А ви, я чув, стажеркою у Гаела працюєте?

- Мн-н… Так.

- І як вам?

- Та нічого, робота, як робота. Тільки грошей не платять.

- А сам “волоцюга Гаел”?

- А що, у вас негативний досвід?

Він раптом вибухнув істеричним сміхом.

- Вгадали!

- Щось я вас погано розумію, - покосилася я на сусіда, - а ви ким тут працюєте?

- Головою муніципалітету.

- Го… го… Ой, чорт!

- Та не слід так полохатися, сонце моє, у вас же просто геніальна інтуїція! - Гаел із задоволенням спостерігав зміну почуттів на моєму обличчі - від забобонного жаху до улесливого зачудування.

- Я ніколи собі цього не вибачу і помру просто тут, самотня і нерозкаяна.

- Якщо тільки я не помру перший від допитливості. Чого ви від мене хотіли?

- Ліцензію для борделю Мадам Мадлен, рекомендації щодо того, як має поводитися суккуб… І, ну, ще кохання до гробової дошки.

- Отакої! - Гаел був шокований, - а дідька лисого? Суккуби, ти бач. Бордель. М-да.

- Ну, почнемо з борделю, - я нахабніла на очах, - вас бояться всі і кожна окремо працівниці малого бізнесу. Що ви їм такого зробили?

- Ну, якось, в роки грішної юності, я мав близькі примусові стосунки з їхніми покійними бабусями…

- Гаеле, як вам подобається гаряча кава за комірцем?

- Не н-надто. А серйозно, нічого я їм не робив. Як би не хотілося. Це називавалося б зловживанням службовим становищем.

- Все, я вам не заздрю. А, значить, можна і так отримати дозвіл?

- Не все так просто. З вас, - він нахилився до мого вуха, - довгий і пристрасний поцілунок.

- А дідька лисого - не треба? Це ще навіщо?

- Ну, це вже стосується другого пункту.

- Фі, як банально.

- Банально, треба ж таке! А ви що хотіли, оргію на 12 персон? Помаленьку треба починати. А ви як здогадалися, що…

- Що ми - колеги? Ну, інтуїція, ви ж казали. А ви?

- Та від вас же за кілометр тхне.

- Відьмачим духом, - я приречено зітхнула, - горе мені, горе.

Гаел поскріб потилицю.

- А хочете, і справді влаштовуйтесь до мене стажеркою. Відчуваю, мене ніхто окрім суккуба і не витримає.

- Та ні, зараз у мене реабілітаційний період. Відпочиваю.

- Шкода. А я завжди буду радий бачити рідну душу. Ось, тримайте.

Він витяг з кишені чорний металевий прямокутничок. Я взяла його до рук, і на ньому засвітився червоним якийсь візерунок.

- Ого, телепечатка!

- Покажете, якщо у вас із дозволом якісь проблеми виникнуть. І зі мною, коханим, можна поспілкуватися.

- Щиро вдячна, сонце моє. О, ви йдете!

- Повертаюсь до своїх чорних справ. Чекайте на мій дзвінок!

У стані легкої ейфорії я вийшла з муніципалітету, усміхнулася амбалам так, що у них засвербіли потилиці і пішла собі тихенько додому. До борделю.

…VІІI…

Там на мене чекало щось неймовірне.