11/22/63

— Я кажу, що дивлюся «Недоторканних» і знаю, що мафія не любить донощиків. Я купив револьвер для особистого захисту — на що маю право згідно з другою поправкою до Конституції, і я носив його при собі. — Я показав на пакет «докази». — Оцей револьвер.

Гості:

— Де ви його купили?

— Я не пам’ятаю.

Фріц:

— Ваша амнезія доволі зручна, чи не так? Ніби сюжет з «Таємної бурі» або з «Допоки крутиться світ»[675].

— Поговоріть із Перрі, — повторив я. — А ще придивіться до мого коліна. Я поранив його знову, коли мчав на шостий поверх, щоб урятувати життя президента. Про що розповім пресі. Також я розповім репортерам, що в нагороду за виконання свого обов’язку американського громадянина я отримав допит в душній кімнатці, де мені не запропонували навіть склянку води.

— Ви хочете води? — спитав Фріц, і я зрозумів, що все може закінчитися добре, якщо я не схиблю. Президент уник загибелі чудом. Ці двоє — не кажучи вже про шефа поліції Далласа Джеса Каррі — перебуватимуть під величезним тиском, від них вимагатимуть показати героя. Оскільки Сейді загинула, у них залишився лиш я.

— Ні, — сказав я, — але ко’а-коли вип’ю залюбки.

6

Чекаючи на свою колу, я згадав, як Сейді сказала: «Ми залишаємо за собою слід з милю завширшки». І це була правда. Але може, мені вдасться використати це собі на користь. Тобто якщо певний водій тягача з певної авторемонтної станції «Ессо» у Форт-Ворті зробив так, як я його просив зробити в записці, заткнутій під двірник на лобовому склі мого «Шевроле».

Фріц закурив сигарету й штовхнув пачку по столу до мене. Я похитав головою, і він її прибрав.

— Розкажіть нам, як ви з ним познайомились, — мовив він.

Я розказав, що познайомився з Лі на Мерседес-стрит і ми заприятелювали. Я слухав його просторікування про фашистсько-імперіалістичний режим в Америці, і чудесну соціалістичну державу, яка розквітає на Кубі. Куба — це ідеал, казав він. Росію захопили нікчемні бюрократи, тому він звідти й поїхав. А на Кубі є Дядьо Фідель. Лі не доходив до того, аби стверджувати, що дядько Фідель гуляє по воді, яко по суші, але давав це зрозуміти.

— Я вважав його несповна розуму, але мені подобалася його сім’я. — Це була чиста правда. Мені дійсно подобалася його сім’я, і я дійсно вважав його несповна розуму.

— Як міг фаховий освітянин, як ви, жити в такому паскудному районі Форт-Ворта, от що дивно, по-перше? — запитав Фріц.

— Я намагався написати роман. Я зрозумів, що не можу цього робити, викладаючи в школі. Мерседес-стрит ще та діра, але там було дешево. Я гадав, що написання книги займе щонайменше рік, а це означало, що я мушу розтягувати свої заощадження. Коли довкілля мене гнітило депресією, я уявляв собі, ніби живу в мансарді на Лівому Березі.

Фріц:

— Ваші заощадження включали гроші, які ви вигравали в букмекерів?

Я:

— Наразі я скористаюся п’ятою поправкою[676].

Віл Фріц на це буквально розреготався.

Гості:

— Отже, ви познайомилися з Освальдом і заприятелювали з ним.

— Це дуже приблизне визначення. Неможливо стати близьким другом божевільного. Принаймні для мене це неможливо.

— Продовжуйте.

— Лі з родиною звідти переїхали; я залишився жити там. А тоді одного дня він мені зненацька дзвонить і каже, що тепер вони з Мариною живуть на Елсбет-стрит у Далласі. Сказав мені, що район там кращий, а оренда дешева і повно вільних квартир.

Я повідав Фріцу й Гості, що на той час уже встиг втомитися від Мерседес-стрит, тому поїхав до Далласа, ми посиділи з Лі в кафетерії «Вулворта», потім пройшлися по району. Я винайняв квартиру на першому поверсі буднику № 214 на Західній Нілі-стрит, а коли там звільнилася верхня квартира, я повідомив про це Лі. Відповів, так би мовити, люб’язністю на люб’язність.

— Його дружині не подобалось їхнє житло на Елсбет-стрит, — пояснив я. — Будинок на Західній Нілі-стрит відтіля містився всього лиш за рогом, але був набагато кращим. Отже, вони переїхали.

Я не мав поняття, наскільки детально вони перевірятимуть мою історію, наскільки добре триматиметься купи хронологія, чи що може наговорити їм Марина, але все це для мене було неважливим. Мені потрібен був лише час. Навіть напівдостовірна історія могла мене забезпечити потрібним часом, особливо коли агент Гості зараз змушений торкатися мене не інакше, як в лайкових рукавичках. Якби я розповів усе, що знав про його стосунки з Освальдом, решту кар’єри він, скоріш за все, відбував би, морозячи собі сраку десь у Фарго[677].

— А потім трапилось дещо, що змусило мене нашорошити вуха. В минулому квітні це сталося. Перед самим Великоднем. Я сидів за столом у себе на кухні, працював над своїм романом, коли раптом під’їжджає дорогий автомобіль — «Кадилак», я гадаю — і з нього виходять двоє. Якийсь чоловік з жінкою. Добре одягнені. Вони привезли ляльку для Джуні. Це…

Фріц:

— Ми знаємо, хто така Джуні Освальд.