11/22/63

— Це мене гнітило всю середу. — Тепер вони обидва нахилилися до мене над столом, ловлячи кожне слово. Гості робив нотатки, навіть не дивлячись у свій блокнот. Я дивувався, чи зуміє він їх потім прочитати. — Я собі сказав: «Може, він і справді збирається це зробити». А потім: «Та ні, Лі завжди меле завзято, але борошна з того ніколи нема». То туди, то сюди, отак мені йшло. Вчора вранці я зателефонував до Сейді, розповів їй всю цю історію і спитав, що вона про це думає. Вона подзвонила Діку — Дік Сімонс, чоловік, про якого я вже казав як про її названого батька, — а потім передзвонила мені. Сказала, що мені варто повідомити поліцію.

Фріц кивнув:

— Не хотів би додавати вам болю, синку, але якби ви так зробили, ваша леді зараз була б жива.

— Зачекайте. Ви ще не знаєте всієї історії. — Звісно, я її теж ще не знав; я малював її широкими мазками в процесі оповіді. — Я сказав їй і Діку: ніяких копів, бо якщо Лі навіть ні в чому не винний, його напевне звідти попруть, з тієї роботи. Ви мусите зрозуміти, хлопець ледве тримався. Мерседес-стрит — діра дірою, а Нілі-стрит була лише трішечки кращим місцем, для мене то нічого — я самотня людина, і займався весь час своєю книгою. Плюс деякі гроші в банку. А от Лі… у нього вродлива дружина і дві чудові дочки, друга тільки недавно народилася, а він ледь тримає дах у них над головою. Він був непоганим хлопцем…

Тут я відчув непереборне бажання помацати собі ніс, чи він не виріс, бува.

— …але водночас також і першорядним уйобком, вибачте мою французьку. Його безумні ідеї не дозволяли йому довго утриматися на жодній роботі. Він казав, що як тільки знаходить собі нову роботу, так зразу ж туди встряє ФБР і все йому пересирає. Так сталося, він казав, коли він працював друкарем.

— Лайно собаче, — перебив Гості. — Він геть усіх звинувачував у проблемах, які створював собі сам. Хоча в дечому ми з вами можемо погодитися, Емберсоне. Він дійсно був першорядним уйобком, і мені теж жаль його дружину і дітей. Дуже жаль.

— Йо? Сердечно з вашого боку. Словом, він мав роботу, і я не бажав, щоб він її через мене втратив, якщо він тоді просто патякав ротом… по суті, це єдине, в чому він був спеціалістом. Я сказав Сейді, що збираюся поїхати завтра до Книгосховища — сьогодні, значить — просто, щоб наглянути за ним. Вона каже, що поїде зі мною. Я кажу їй ні, якщо Лі злетів з котушок і дійсно має намір щось таке вчинити, тоді їй там з’являтися небезпечно.

— Він скидався на того, хто злетів з котушок, коли ви з ними мали ланч?

— Ні, був простий, як огірок, але він завше таким був. — Я нахилився до нього. — Хочу, щоб цю частину ви вислухали особливо уважно, детективе Фріц. Я розумів, що вона в будь-якому разі поїде зі мною, неважливо, як я її відраджую. Я чув це в її інтонаціях. Тому я викинув штуку, я втік. Зробив це, щоб вберегти її. Про всяк випадок.

«Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись», — прошепотіла Сейді в моїй голові. Вона житиме там, допоки я знову не побачу її живою во плоті. Я поклявся, що так і буде, попри все.

— Я думав, що ніч перебуду в готелі, але готелі були переповнені. Тоді я подумав про Мерседес-стрит. Ключ від № 2706, де я колись жив, я повернув, але в мене зберігся ключ від дому навпроти, № 2703, де жив Лі. Він мені його колись дав, щоби я міг поливати його квіти.

Гості:

— У нього були квіти?

Але я не відривався увагою від Вілла Фріца.

— Сейді стривожилася, побачивши, що я зник з «Едемських перелогів». Дік також. Тоді він зателефонував до поліції. І не раз, а кілька разів телефонував. Кожного разу коп, який приймав дзвінок, казав йому, щоб той перестав гнати лайно, і вішав слухавку. Я не знаю, чи фіксують у вас такі дзвінки, але Дік вам це підтвердить, а він не має причин для брехні.

Тепер настала черга Фріцу розчервонітися.

— Якби ви знали, скільки ми отримали погроз убивства…

— Не сумніваюсь. І від скількох людей. Тільки не кажіть мені, що, якби ми подзвонили до поліції, Сейді була б жива. Не кажіть мені більше такого, гаразд?

Він нічого не промовив.

— Як вона знайшла вас? — запитав Гості.