11/22/63

Це було те, про що мені не треба було брехати, і я не став. Утім, далі вони розпитували про нашу поїздку з Мерседес-стрит у Форт-Ворті до Книгосховища в Далласі. Ця частина моєї історії була найщільніше нашпигована ризиками. Мене не хвилював студебекерний ковбой; Сейді його порізала, але вже після того, як він вирвав у неї сумочку. Його машина вже була при смерті, і я мав відчуття, що він навряд чи заявляв про її викрадення. Звісно, ми вкрали іншу, але, зважаючи на надзвичайність нашої справи, поліція напевне не висуватиме щодо цього звинувачення. Преса їх розіпне, якщо вони наважаться. Що мене турбувало насправді, так це червоний «Шевроле», той, що з хвостовими крилами, як жіночі брови. Багажник із парю валіз у ньому обґрунтувати неважко; ми за собою мали чимало непристойних вікендів у «Кендлвудських Бунгало». Але якщо вони зазирнуть до Елового зошита… про таке мені навіть думати не хотілося.

У двері коротко постукали, і до кімнати просунув голову один з тих копів, що везли мене до поліцейської дільниці. За кермом крузера, та коли вони з напарником переглядали мої особисті речі, він здавався кам’яним на лиці, небезпечним, формений коп з якогось кримінального фільму. Тепер він був непевний себе, з вибалушеними від збудження очима, і я побачив, що йому не більше двадцяти трьох, що він іще воює зі слідами підліткового акне в себе на лиці. Поза нам я помітив купу людей — дехто в уніформі, деякі в цивільному, — котрі тягнули шиї, щоби побачити мене. Фріц з Гості обернулися до непроханого візитера роздратовано.

— Сери, я вибачаюся, що перериваю вас, але містеру Емберсону дзвонять по телефону.

Кров прилила до обличчя Гості з новою силою.

— Синку, ми тут проводимо допит. Мені байдуже, хоч би йому там сам президент Сполучених Штатів дзвонив.

Коп проковтнув клубок в горлі. Його адамове яблуко смикнулося вгору і вниз, немов мавпочка на патичку.

— Еее… сери… так йому й дзвонить президент Сполучених Штатів.

В результаті виявилося, що їм це не байдуже.

7

Вони повели мене коридором до кабінету шефа Каррі. Фріц підтримував мене під одну руку, Гості під другу. Зі своїми сімдесятьма чи вісімдесятьма фунтами ваги, поділеними між ними, я майже не кульгав. Там товпилися репортери з телекамерами й потужним освітленням, від якого температура, мабуть, піднялася до ста градусів. Цим людям — на одну сходинку вищим за папараці — не місце було в поліцейській дільниці відразу після замаху на вбивство, але мене це не здивувало. В іншому часовому потоці вони так само тут товпилися після арешту Освальда, і ніхто їх не витурив. Наскільки мені було відомо, нікому це навіть у голову не спадало.

Гості й Фріц з кам’яними лицями пробивали нам дорогу крізь натовп. На них і на мене сипалися запитання. Гості закричав:

— Містер Емберсон зробить свою заяву після того, як буде повністю опитаний органами дізнання!

— Коли? — гукнув хтось.

— Завтра, післязавтра, можливо, на наступному тижні!

Почулися стогони. Гості задоволено усміхнувся.

— Може, наступного місяця. А зараз його очікує на лінії президент Кеннеді, тому ви, всі, геть, розступіться!

Вони розступилися, сокорячи, як сороки.

Єдиним освіжаючим пристроєм у кабінеті Каррі був вентилятор, що стояв на книжковій шафі, але будь-який порух повітря відчувався благословенним після кімнати для допитів і медійної мікрохвильовки у коридорі. На столі лежала велика чорна телефонна слухавка. Поряд з нею тека з приліпленою до обкладинки етикеткою з друкованим написом ЛІ Г. ОСВАЛЬД. Тека була тоненькою.

Я взяв слухавку.

— Алло?

Гугнявий новоанглійський голос, що зазвучав у телефоні, змусив мурашки побігти мені по спині. Говорив чоловік, який зараз лежав би на прозекторському столі в морзі, якби не Сейді і я.

— Містере Емберсон? Джек Кеннеді говорить. Я… еее… розумію, що моя дружина і я завдячуємо вам… еее… нашими життями. Я також розумію, що ви втратили дорогу вам людину. «Дорогу» в нього прозвучало як «доову», саме так, як я чув це з дитинства там, де я ріс.

— Її ім’я Сейді Дангіл, містере президент. Освальд її застрелив.

— Мені дуже жаль… еее… через вашу втрату, містере Емберсон. Можу я… звертатися до вас… еее… Джордж?

— На вашу ласку. — Думаючи при цім: «Ніякої цієї розмови нема. Це сон».

— Країна висловить їй безмежну вдячність… і висловить вам величезне співчуття, я певен. Дозвольте мені… еее… бути першим, хто їх висловлює.

— Дякую вам, містере президент. — Горло мені стиснуло, я говорив лише трішки гучніше за шепіт. Я бачив її очі, такі яскраві, коли вона лежала, помираючи в мене на руках. «Джейку, як ми танцювали». Чи хвилюють президентів такі речі? Чи знають вони взагалі про їх існування? Мабуть, найкращі з них так. Мабуть, саме тому вони й служать нам.

— Також… еее… ще є дехто, хто хоче вам подякувати, Джордже. Моя дружина зараз не поряд, але вона… еее… планує подзвонити вам увечері.

— Містере президент, я не певен, де перебуватиму сьогодні ввечері.