Читаем 1794 полностью

— Спочатку ми тут мали двадцять сім камер, чи то пак палат, розрахованих на більш-менш комфортне перебування одного пацієнта в кожній. Не знаю, як дивитеся на світ ви, але мене особисто анітрохи не здивувало, що дуже скоро стало зрозуміло: місць у божевільні мало. Місто зводить людей з розуму, і саме з міста до нас надходять найбуйніші хворі. Зараз у кожну камеру мусимо селити щонайменше чотирьох. А якщо вони агресивні, доводиться їх заковувати та ще й зводити перегородки в камерах.

Відступив убік, відчинив двері й запросив зайти поперед нього. Я побачив коридор з важкими дверима обабіч, охоплений криками, стогонами й брязканням заліза.

— Надходить час годування. Навіть якщо вони збожеволіли, шлунки їхні цілком здорові. Голод — це те, за чим вони розрізняють час доби.

Чоловічок пішов далі коридором, час від часу зупиняючись, щоб розказати чи показати мені яку цікавинку:

— Як бачите, двері міцні, а в більшості камер подвійні. У багатьох пацієнтів стан такий тяжкий, що ми вже взагалі не випускаємо їх. Тому у дверях є ось такі віконця, через які можна забрати нічні горщики, не заходячи в камери. На жаль, не всі в змозі користуватися нічними горщиками так, як задумано, тому тут так смердить. І груби розпалюємо з коридору. Правда, топити груби можемо собі дозволити тільки в найхолодніші ночі. Тому в тісноті виявилася несподівана користь — вони принаймні не замерзають. Хочете глянути на них?

Приклав пальця до вуст і обережно відчинив оглядове віконце в одних дверях. Віконце було десь на висоті моїх очей, тож чоловічок мусив стати навшпиньки. Глянув у камеру, посміхнувся і махнув мені рукою. Знадобилася якась мить, щоб очі звикли до сутінків. Під ритмічне дзенькання ланцюга танцював напівголий чоловік, прикутий за ногу до стіни. На купі соломи під стіною сиділо ще троє. Придивившись, я побачив, що вони гуртом рукоблудять, і збриджено відвернувся.

Пішли далі. Мій провідник показав на камери в кінці коридору:

— А тут — темні камери. Зараз тут сидять пацієнти з такою запущеною формою французької хвороби, що їм уже ніщо на світі не допоможе. На жаль, не можу вам їх показати, бо в тих камерах немає у дверях віконець. Але там і дивитися нема на що. У них повідпадали носи й розповзається шкіра. Тож краще вам цього й не ­бачити.

Раптово на мене напала нудота. Захотілося стрімголов тікати з цього Богом забутого місця на благословенний засніжений берег озера. Тим часом мій провідник навіть не поворухнувся, просто стояв і дивився на мене, чекаю­чи наступного запитання.

— А як же цих нещасних лікують?

Чоловічок з готовністю кивнув, наче знав, що саме це я спитаю.

— Наука каже, що божевілля настає, коли людський розум під впливом зовнішніх чи внутрішніх умов втрачає рівновагу. Отже, і повернути його до здорового стану можливо, якщо людина переживе такої ж сили шок, як і той, що викликав хворобу. У нас тут є труби, через які ми можемо несподівано наповнювати камери крижаною водою. Раніше пацієнтів заражали коростою у надії, що свербіж заглушить божевілля, але зараз короста в’їлась у стіни камер, тож цей захід уже не потребує нашої участі. Заражаються тут й іншими хворобами, але про це поговоримо іншим разом.

Коридор, камери й чоловічок переді мною закру­тились у шаленому танці, і мені довелося спертися на стіну.

Чоловічок повернувся і вказав на вихід. Проходячи повз камеру, куди ми зазирали, він поклав руку мені на плече.

— Бачу, що забув зачинити вікно, але це й на краще, бо мушу вам показати ще дещо.

Потягнув мене до дверей камери, у якій досі нічого не змінилося.

— Бачите той найдальший куток? Там ще хтось із цих панів випорожнився, бо горщик був повний.— Чоловічок притулився губами до мого вуха й прошепотів: — Це місце ми тримаємо для вас. Скоро, скоро ви опинитеся тут, а ми вас зустрінемо як слід.

Я здригнувся і побачив, як його губи кривляться у глузливій посмішці, відкриваючи гострі зуби.

— Ви такий молодий, вродливий, такий тендітний. Шкіра біла, мов алебастр. Сусіди в камері дуже зрадіють вашій появі, повірте.

— Хто ви?

Чоловічок вишкірився:

— Хех, це щодня змінюється. Учора був королем Карлом ХІІ. Які ж солодкі спогади про похід на Полтаву! Веду свої полки в синіх мундирах через засніжені ліси Мазовії, задля розваги топчемо кованими чоботями немовлят перед очима їхніх батьків. Якби ви прийшли вчора, почули б, як дзеленькають свинцеві кулі, коли я хитаю головою. А сьогодні… Сьогодні я маю більше імен, ніж можна полічити. Мене звали бісом, чортом, дияволом, Люцифером і Гаспидом. Ви можете звати мене Сатаною. Ми вас чекаємо. Ви краще за інших знаєте, що ваше місце тут.

Не знаю, що я йому відповів би, якби в цей час у коридорі не пролунав гучний голос:

— Тумасе, що ти тут робиш? Ми тобі тисячу разів казали: ми тебе не замикаємо, але це не означає, ніби ти можеш робити що заманеться! Ану бігом до своєї палати!

У дверях на іншому краю коридору стояв дебелий чоловік у брудній куртці. Швидкими кроками він пішов до нас. Тумас на крок підступив до мене й хитро глянув в очі:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив