1794

— Ось вам ще одна загадка на прощання. Часто кажуть, що я замкнений у своєму диявольському світі, у пеклі. А як же я тоді потрапив сюди, між людей? Мої сліди ви можете побачити будь-де. Пам’ятайте про все, що тут побачили, коли вийдете.

Працівник божевільні взяв Тумаса за руку й потягнув до виходу. Коли ж Тумас заходився впиратися, чоловік схопив його за комір і вліпив кілька сильних ляпасів, аж у бідолахи кров потекла з носа й змішалася зі сльозами. Дивний пацієнт заспокоївся і тільки тихо стогнав.

Чоловік присоромлено подивився на мене.

— Іноді ми залишаємо його палату незамкненою, тоді він може податися досліджувати лікарню чи взагалі виходить за ворота. Сьогодні нас на зміні лише двоє, і я був би дуже вдячний, якби ви нікому про цю пригоду не казали. Сподіваюся, Тумас вас не налякав. Часом він меле дурниці.

Хоч мені й полегшало, коли я дізнався, що мій поводир — лише божевільний, сказані ним слова глибоко засіли в думках. Я поспішив за двері, майже пробіг повз купку хворих у кутку внутрішнього двору. Зупинився і задумався про цю могилу живих, і на мить мені здалося, що світ почав мінятися відповідно до мого самопочуття. Здалося, що світло денне гасне, хоча на небі не було жодної хмарки. Я примружився, підняв голову вище, і те, що побачив, сповнило мене жахом: у небі мовби якась невідома істота відгризла шматок сонця, залишивши на ньому відбитки зубів, які я залишаю на шматку хліба. Нажахано закричав я і впав на коліна. Довго тремтів я на снігу, не наважуючись розплющити очі, охоплений смертним страхом. Нарешті наважився. Виявилося, що світло повернулося. Це було просто сонячне затемнення, саме таке, як мені колись розповідав учитель: Місяць опиняється між Сонцем і Землею і частково затуляє від нас Сонце. І тривало це все кілька хвилин, не більше.

Хитаючись, пішов я назад. Опинившись у своїй кімнаті, заповз на ліжко, укрився і натягнув ковдру на голову. Не варто було виходити з кімнати, і більше цієї помилки я не повторю, хай мене хоч викурюють ялівцевим димом. Мене просили потерпіти, поки знайдуть для мене правильне лікування. От і треба терпіти, чекати й уникати зустрічей з людьми. Тумас, може, і божевільний, але він добряче насипав мені солі на живу рану. Це моя ганьба. Я не можу дивитися людям в очі, не думаючи про злодійство, яке вчинив. Краще ці дні пережити як у сні.

Час від часу нам тут перепадає тебайка — настоянка, яка уповільнює рухи й притупляє чуття, заспокоює біль і страждання, і з нею я цілими днями дрімаю, не відчуваючи нічого й не звертаючи уваги навіть на наполегливих відвідувачів. Але цих дорогоцінних крапель на всіх не вистачає, запаси часто закінчуються, хоча нам ще й щастить, бо нашій лікарні дістається і та норма, яку мали б віддавати в божевільню.

У ті дні, коли тебайки нам не дають, я хитаюся вперед-назад, дивлюся на світ напівзаплющеними очима, тихо щось про себе наспівую або втуплююсь в одну точку, аж поки відвідувачі втрачають терпіння і йдуть, залишаючи мене на самоті з моїм сумлінням. Так триває до вечора, а там приходить ніч і я можу дістати своє письмо­ве приладдя.

Мій доброчинець попросив записувати всі спогади про те, що привело мене сюди, на берег Солоного озера, у лікарню Данвікен. Сказав, що в мене розлад, але його з часом можна вилікувати. Сказав, що я не винен у тому, що наробив,— це все через мою природу. Але я не сподіваюся на одужання.

У моїй голові бушує буря, але в грудях — порожнеча. Піднімаю руки до очей — червоні. І цього не відмити. Мої руки — в крові, руки вбивці.

Усе життя мені бракувало любові, але я навіть не уявляв, якою буде та любов, коли вона прийде,— прекрасна, але страшна, ошатно вбрана рабовласниця, що запалює вогонь у крові,— і як далеко заведе вона мене темною дорогою, з якої вороття немає. Якби я мав можливість загадати одне-єдине бажання, я побажав би ніколи не кохати. Якби не було любові, не було б і цього всього. Я не сидів би в цій брудній ямі, а вона… Ні, не можу більше. Хай перо трохи відпочине. Я ще не готовий писати про кінець, тож на сьогодні достатньо й початку.

2.

У мене могло бути безтурботне дитинство, але доля розпорядилася інакше. Я народився під оксамитовим балдахіном у маєтку, який з покоління в покоління передавався у спадок предкам мого батька й називався за йменням нашого роду «Три троянди»[4]. Володіння розкинулися далеко від міста, його власники ніколи не цікавилися політикою, тому вважалися безпечними для всіх. Земля з року в рік давала хороші врожаї. Мій батько добре ставився до своїх орендарів — він був достатньо мудрий, щоб розуміти, що прихильність підлеглих добре впливає на господарство.