Читаем 1794 полностью

Довго я сидів у снігу й плакав, аж поки якимось шостим чуттям відчув чиюсь присутність. Піднявши голову, я побачив бліду як сніг дівчину, чиє руде волосся було схоже на відблиски світла в мідному казані. Вона непорушно стояла в снігу, не звертаючи уваги на холод, хоч і була в простому бавовняному платті. У цілковитій тиші вона підняла руку з таким самим келихом, який я розбив за столом. Дивлячись мені у вічі, вона випустила келих з руки просто на камінь колонади. Уламки скла задзвеніли й розсипалися між шматками бурульок. Це була наша перша зустріч.

Той Великдень був останнім святом, коли батько хоча б намагався вдати радість. Звідтоді він усе глибше поринав у морок.

3.

Я постійно шукав її, ніби точно знав де, ніби раптом у мене з’явилося якесь надприродне чуття і залишалося тільки йти за своїм інстинктом, щоб знайти її сліди. І я справді її знайшов — у лісі, тільки-но весна розтопила сніг й вода потекла під коріння дерев. Між деревами промайнуло біле плаття, таке ж біле обличчя, коси — невловиме полум’я. Руки тонкі, як лоза.

Незважаючи на те що мої пошуки вдало закінчилися, я спершу скам’янів, бо вона здалася мені якимось надприродним створіння — ельфом чи мавкою. Раптом вона відчула мій погляд і зупинилася, тримаючись однією рукою за дерево. Вона не втекла, а озирнулася, кинула на мене викличний погляд своїх зелених очей, і якась невідома сила повела мене далі слідом за нею, у глиб лісу.

Її звали Ліннея Шарлотта. Батько її, Ескіл Коллінг, був одним з багатьох орендарів землі, якою наш рід володів з давніх-давен. Коллінг був розумним і заповзятливим господарем, який умів завдяки своїй тяжкій праці непогано заробляти на життя, адже знав, як найкраще оброб­ляти землю. Він приїхав до «Трьох троянд» кілька років тому, відтоді спромігся розширити свою орендовану ділянку й здобути хорошу репутацію та повагу місцевих жителів. Він також розумів, що недостатньо просто важко працювати, аби наблизитися до верхів суспільства. І він робив усе можливе, щоб піднятися над своїм походженням. Поводився радше як шляхтич, ніж як селянин, але досить обережно, щоб нікого не зачепити. Дружину й дочок одягав у гарні шати, які відтіняли їхню красу, сам носив годинник на золотому ланцюжку й срібні пряжки на поясі та черевиках. Треба сказати, що його стратегія мала успіх: серед усіх орендаторів батько виділяв саме його. Якщо хтось не міг приїхати до нас і за столом залишалися вільні місця, завжди запрошували Коллінга з сім’єю. Так було й на Великдень, коли я вперше побачив Ліннею Шарлотту.

У лісі ми грали у квача. Ми були дітьми, і нашу дружбу сприймали як щось очевидне, хоч вона й була доволі нестійка. Ліннея виявилася дуже вередливою, могла розлютитися за мить. Її очі сердито спалахували, і я швидко зрозумів, що в такі моменти краще тікати, ніж намагатися щось їй пояснити. Але наступного дня вона знову чекала мене на тому самому місці. Я вивчив, як вона перепрошувала: легка усмішка з опущеним поглядом, ніби випадковий дотик і дзвінкий сміх у відповідь на мої слова, які явно не заслуговували такої реакції. Ми знову ставали друзями, і вона показувала мені нові місця, яких я ніколи не побачив би без неї — від неї ліс не мав таємниць. Озеро й водопій старих лосів. Невидиме для інших гніздо дятла. Совине дупло в трухлявому дереві. Гніздо орла в кроні величезної сосни. Я не мав чого запропонувати їй навзамін, але робив усе, що вона хотіла. Через її забаганку я побудував курінь, щоб нам було де сховатися від вітру. Я гнув вербові гілки й устромляв їх у землю, вони виривалися і хльоскали мене по обличчю, а я стримував сльози й знову встромляв, ламав ялинові лапи й накладав їх поверх каркасу.


Як було б добре, якби ми так назавжди й залишилися дітьми зі своїми невинними іграми! Але минали роки, і ми росли. Тіло Ліннеї, колись худе й майже таке саме, як і моє, природа змінила згідно зі своїм планом. У «Трьох трояндах» усе було, як і раніше, ми більшість часу проводили далеко від чужих очей, але… Озираючись на минуле, я бачу, як швидко летів час, як швидко… У моїх спогадах пори року перетікають одна в одну, усі літні місяці зливаються в один, одну зимову гру в заметах уже неможливо відрізнити від іншої. Але несподівано нам виповнилося по чотирнадцять і з’ясувалося, що ми вже не діти.

Зрілість заскочила нас зненацька. Ми зовсім цього не хотіли й не чекали. Пам’ятаю, як ми потрапили під дощ на лузі, і плаття Ліннеї раптом стало прозоре, як вуаль. Вона невдало намагалася прикрити руками свою наготу, а я засоромлено опустив очі. Надалі вона вдягалася інакше, але під час наших ігор ми неодмінно торкалися одне одного, після чого завмирали, розходилися і довго мовчали, не знаючи, як цю мовчанку порушити. Кілька днів на місяць вона залишалася вдома, не приходила на місце наших зустрічей, а потім вигадувала якісь виправдання. Я теж виріс, став сильнішим за неї, і мені доводилося стримувати себе, щоб вона й далі вважала, ніби ми рівня одне одному. Ми ще не скуштували плоду дерева пізнання, але наш сад уже невпізнанно змінився.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив