1794

Я заскочив до своєї кімнати, впевнений, що батько викопав мені яму, виходу з якої немає. Відчув, що в мені росте такий гнів, якого я ще ніколи не відчував. Мої очі налилися кров’ю, світ навколо мене потонув у тумані. Що було далі? Коли я нарешті отямився, від меблів залишилися самі уламки. Вражений побаченим, я розгублено роззирнувся, ніби на театральній виставі зненацька впала завіса, а потім знову піднялася, але частина спектаклю залишилася поза увагою глядача й загальний сенс подій було втрачено. Біль змусив мене глянути на руки: з кісточок крапала кров, кулаки набряк­ли й посиніли. Якби не ці неспростовні свідчення моєї ­причетності, я міг би подумати, що якийсь зловмисник скористався моєю непритомністю і вчинив таке безу­мство.

Я зрозумів, що наш поцілунок залишив прочиненими якісь потаємні ворота. Відтепер щоразу, як моє кохання до Ліннеї було під загрозою, через ті ворота нестримною бурею виривався мій гнів. З Ліннеєю я здобув те, що ніяк не міг втратити знову. Цей вибух гніву був першим, але, на жаль, далеко не останнім.

5.

Як тільки з’явилася можливість, я пішов шукати Ліннею. Не знайшовши її у звичних місцях, сів на коня й поїхав на ферму Ескіла Коллінга. Мені сказали, що її відіслали до родичів. Коли я подивився у вічі її батькові, побачив страх. У мені, чотирнадцятирічному хлопчаку, він побачив чудовисько, здатне зруйнувати його майбутнє. З відчуттям поразки й сльозами на очах я повів свого коня додому і неподалік від ферми на краю лісу побачив матір Ліннеї Шарлотти. Вона сиділа на камені й запропонувала мені сісти поруч.

— Звичайно, я бачила вас разом, тебе і мою Нею. Я давно думала, що добром це не закінчиться, але вдія­ти нічого не могла: Нея абсолютно некерована. Тому я просто сподівалася, що пристрасть згасне сама собою.

Вона глянула мені у вічі.

— Я довго боялася, що вона, селянська дочка, буде просто іграшкою для молодого аристократа, з якою він весело проведе літо.

— Я її не торкався. Я хочу взяти її за дружину. З вашого благословення.

Вона сумно зітхнула й не зразу відповіла.

— Вона теж плакала, Еріку, так плакала, що в мене серце розривалося. Вона так вчепилася в одвірок, що мій чоловік ледве її відірвав. Ми пообіцяли твоєму батькові відіслати її до твого від’їзду. Але і тобі я теж можу дещо пообіцяти. Нея чекатиме тебе. Вона не вийде заміж до повноліття. Вона не хоче нікого, крім тебе, а змусити її щось робити проти волі нам ніколи не вдавалося. Якщо після твого повернення ви обоє ще цього хотітимете, ви одержите наше благословення.

Я міцно її обійняв, і ми попрощалися. Уже відійшовши на кілька кроків, я озирнувся:

— Якщо я напишу сюди, ви подбаєте, щоб Ліннея отримала мого листа?

Вона на мить завагалася, потім кивнула. І я пішов додому, щоб написати перший з безлічі листів.

Виїжджати я мав у кінці жовтня, тож мав достатньо часу на підготовку. Я пішов до бібліотеки, щоб дізнатися хоч щось про Бартелемі. Мій батько не дуже любив читати й не дбав про книгозбірню, тому нічого про острів знай­ти не вдалося. Через кілька годин безуспішних пошуків я здався і пішов по допомогу до вчителя. Лундстрем, як завжди, сидів у своїй кімнаті, у світлі свічки нахилившись над книжкою. Він кинув на мене вже звичний докірливий погляд — відколи я почав зустрічатися з Лін­неєю, мої успіхи в навчанні зійшли нанівець. Я постарався вдати каяття і розповів про свою ситуацію. Учитель трохи відтанув. Звичайно, чутки про мій від’їзд уже розлетілися серед мешканців маєтку, і Лундстрем навіть спробував мене підбадьорити після розповіді про зустріч з матір’ю Ліннеї.

— Ну от, Еріку, це ж чудово! Вона чекатиме на тебе без будь-яких зобов’язань з твого боку, а ти поки що матимеш нагоду пережити кілька пригод. Недобре школяреві зразу ставати одруженим чоловіком, навіть не дізнавшись, що може запропонувати життя. Якщо чесно, я сам хотів би бути на твоєму місці! Евфрасен[7] і Карландер[8] уже побували на Бартелемі й дуже збагатили свої природничі колекції. Фальберг[9] досі там, на радість Академії відсилає сюди свої знахідки. Але я переконаний, що там ще багато незвіданого й невідкритого…

Коли ж я почав розпитувати його детальніше, хло­п’я­чий захват мого вчителя зник, з’явився важкий менторський погляд, і я відчув, що зараз він обрушить на мене всі свої знання. Лундстрем розповів, що колонія перебуває під шведською короною, що благословенний Богом король Ґустав виявив безмежну мудрість і отримав її від французів в обмін на право безмитної торгівлі в порту Гетеборга. Дуже вигідна угода, кожен скаже. Острів лежить серед багатьох інших по той бік океану і схожий на тропічний рай, ніби щойно з-під пера Дефо, добре підходить для виробництва продуктів, які раніше королівство мусило за великі гроші купувати за кордоном: бавовни, цукру, патоки тощо. Столиця називається Ґуставія на честь короля Ґустава.

— А хто там зараз живе?

Лундстрем примружився.

— Думаю, зараз там чимало шведів, але й французька тобі теж знадобиться.