1794

Під час переходу через Атлантику погода змінювалася так спроквола, що годі було й помітити, але через кілька тижнів ми з кузеном уже сиділи на борту в самих штанях і закидали вудки. Сонце немилосердно смалило, і наші плечі стали спершу червоні, потім облізлі, потім коричневі. А крім цього про атлантичний перехід і розповісти нема чого — кожен новий день був точнісінько як попередній.

Утім, був один випадок, про який зараз я згадую з жалем. Видався похмурий сірий день — незрозуміло, чи хмари так низько опустилися, чи туман повис. Я здерся на задню щоглу й усівся на перекладину. Море було спокійне й нагорі майже не відчувалося хитавиці, хоча я вже помітив: що вище залазиш, то більше гойдає. Посидіти тут — це була єдина можливість побути на самоті, поміж морем і небом. Тут навіть важко розрізнити, де закінчується вода й починається небо. Тут, у порожнечі, я думав про Ліннею, сум і туга відступали, я згадував радість наших зустрічей, ніжність наших дотиків. Я посидів, поки сорочка набралася вологи, волосся злиплось і мене почало трусити від холоду. Тоді я повільно спустився, чіпляючись закоцюрблими руками за мотузки, і пішов у трюм сушитися.

У моєму гамаку лежав Юган Аксель. Захоплений читанням, навіть не помітив, що я прийшов. Він заліз у мою дорожню торбу й витяг довгого листа до Ліннеї Шарлотти, який я почав після відходу з Копенгагена, а відіслати зможу тільки з острова Бартелемі. Я піді­йшов. Юган Аксель побачив мене, почервонів і спробував щось пояснити.

Я почувався так, ніби зловив злодія, який вдерся в моє найпотаємніше, не призначене для сторонніх. І ось вдруге почуття до Ліннеї Шарлотти взяли верх над моїм спокоєм. Я вирвав лист у кузена, обережно склав аркуші й повернувся до Югана Акселя. І сталося те, що було після моєї розмови з батьком у «Трьох трояндах» — з моєї пам’яті ніби вирвали шматок. Прийшовши до тями, я виявив, що стою на палубі, а на дошках, важко дихаючи, лежить Юган Аксель з розбитим носом і розірваною сорочкою. Я тримав перед собою руки зі стиснутими кулаками. Вражений побаченим, я опустив руки й намагався трохи заспокоїти дихання. Юган Аксель теж опустив руки, якими затулявся від мене. Переляк в його очах переріс у здивування, коли він нарешті почав усвідомлювати, що сталося. Я ще не встиг сказати й кількох слів, як до нас підійшов капітан Дамп — його розбудив матрос, що бачив нашу бійку. Капітан схопив мене за комір і став кричати, що до кінця плавання я не вийду з трюму, але потім відпустив, бо я навіть не намагався опиратися.

Юган Аксель підвівся й витер обличчя рукавом. Обережно взяв мене за лікоть і відвів убік. З його голосу я зрозумів, що він збентежений не менше за мене.

— Пробач мені, Еріку. Це твій батько оплатив мою поїздку — за умови, що я наглядатиму за тобою, щоб ти не наробив дурниць. Він підозрював, що ти знайдеш спосіб зв’язатися з тією дівчиною, і хотів знати, що ти їй писатимеш. Я погодився. Не заради себе й не заради нього — заради тебе. Я давно тебе знаю, і якщо за кимось і треба наглядати, то це ти. Але, звісно, думати, що моє шпигування тобі на користь — велика помилка. Присягаюся, що більше не буду. Якщо хочеш, писатимемо разом звіти для твого батька. Залишімося друзями. Я буду для тебе найкращим зброєносцем, якого не мав жоден рицар.

Він усміхнувся від цієї згадки про наші дитячі ігри і простягнув руку. Я її потиснув. Я був вдячний і шкодував про те, що сталося.

У середині лютого ми досягли острова Антигуа, і через кілька днів боротьби з зустрічним вітром нарешті кинули якір на Бартелемі.

7.

Опишу острів Бартелемі так, як він уперше відкрився моїм очам.

Ми мали нагоду оглянути острів здалеку, поки два дні стояли на якорі, чекаючи вітру, щоб зайти в гавань. Я уявляв тропічний рай, буяння зелені посеред лазурового моря, плантації цукрової тростини й тютюну в обрамленні густих заростей екзотичних дерев. Але з моря острів більше скидався на пересохлу скелю, вкриту струпами коричнево-вохристого кольору. З рослин я побачив тільки рідкі кущі на кам’янистих схилах. Чіткої межі між піщаним берегом і морем не було — по всьому берегу там і там розкинулися калюжі й калабані. Бартелемі не справляв ніякого враження. Мені залишалося тільки погодитися зі словами графа Д’Аркура з трагедії дю Беллуа: «Що більше я бачив чужих країв, то більше сумував за домом». Я втішав себе тим, що це тільки один бік острова і з іншого боку він міг бути значно кращий. А вразила мене кількість кораблів, які поряд з нашим стояли на рейді, чекаючи вітру. Хай який на вигляд цей острів він дуже неввічливий: змушує гостей чекати.

Зрештою після тривалого чекання до нас підійшов лоцманський човен «Тритон» і повів між скелями до гавані, яку влаштували в природній затоці. Вона розкинулася за двома скелями. Вода в затоці дуже прозора — здавалося, до піщаного дна можна дотягтися рукою, хоча глибина затоки виявилася достатньою для більшості кораблів, що прибували на острів. Ми повільно пропливли поміж численних суден під найрізноманітнішими прапорами.