1794

На березі бухти розкинулося місто Ґуставія, назване на честь короля Ґустава ІІІ. На його ж честь названо форт, чиї гармати завжди готові боронити місто й щоранку будять жителів залпом. Коли ми підпливли до причалу, на флагштоку підняли вимпел. Капітан відповів таким самим сигналом. Нам призначили місце стоянки, і приблизно через годину ми з Юганом Акселем нарешті сіли в човен, який доправив нас на берег. Уперше за багато тижнів ми відчули під ногами землю.

Самому місту не було ще й десяти років, але воно, хоч і розташувалося на іншому краю землі, було типово шведське й уже вважалося одним з найбільших у королівстві. Ми довго стояли на набережній, розглядаючи нові для нас краєвиди. Навколо вирувало життя. З суден вивантажували діжки, припливали човни з фруктами й рибою, яких ми раніше не бачили. Найкращі будинки міста мали кам’яні фундаменти, обшиті дошками стіни, червоні дахи. Деякі будинки були навіть оточені садами, які марно намагалися затулити оселі від сонця. Воно безжально смалило й змушувало нас пітніти під нашими недільними костюмами, які ми надягли, щоб справити найкраще враження.

Скрізь ходили темношкірі люди. Досі я бачив таких лише в книжках. Тут на них ніхто не звертав уваги. Працювали вони напівоголені, навіть жінки — обмотані шматками тканини, що ледь прикривали тіла, на межі пристойності. Білі, яких тут теж було чимало, носили довгі легкі штани, сорочки й капелюхи для захисту від сонця. Ми швидко зрозуміли, наскільки сильно наш одяг видає в нас прибульців, і пішли запилюженими вулицями шукати будинок губернатора. Усі перехожі, в кого ми питали дороги, виявилися французами, і хоча ми непогано знали мову, вони говорили з якоюсь ­іноземною вимовою, ми їх майже не розуміли. Ми трохи поблукали між будинками. Що далі ми відходили від Каренажу, як тут називали гавань, то біднішими ставали будинки. Зрештою ми опинилися серед грубо збитих хиж із земляними трамбованими долівками. Але такі умови проживання ніяк не впливали на жителів — вони спокійно робили свої справи й ніщо їх не обходило. Такого поняття, як-от назви вулиць, тут узагалі не було. Ми опинилися в суцільному лабіринті хибарок і халупок. Злість і грубість, яку я відчув ще на набережній, тут ніби висіла в повітрі. Нам доводилося обходити п’яних людей, які лаяли нас на всі заставки французькою чи англійською. Не першої свіжості жінки під навісами з пальмового листя викрикували нам тарифи, за якими ми могли б скористатися їхніми послугами, а коли ми відверталися від них — кричали, що ми не мужі, а шмаркачі. Місцеві чоловіки були не кращі: грубо запропонували нам купити в них рому, ми швидко пішли далі, а нам у спину полетіли образливі коментарі. Голі діти з шоколадною шкірою зграйкою ішли за нами й витріщалися на наші короткі штани, шовкові панчохи та яскраві камзоли.

Ледве-ледве ми знайшли будинок губернатора. Зареє­струвалися біля воріт, нас провели в салон, дали теплого пива й просили почекати. Меблі в приміщенні являли собою дивну суміш грубо вирізаних з дерева предметів і надзвичайно гарних речей, привезених, мабуть, зі Швеції. Через певний час темношкірий лакей у лівреї помахом руки запросив нас зайти.

Губернатор Баґґе, гладкий чоловік років сорока чи п’ятдесяти, у самій сорочці сидів за столом. Під руками темніли великі плями поту. Ми вклонилися, чиновник витер своє розпашіле обличчя хустинкою, кивнув і вийняв з купи паперів лист, на якому я впізнав почерк мого батька.

— Панове Тре-Русур і Шильдт! Ми чекали на вас кілька тижнів тому. Якщо чесно, я вже майже був певен, що ви загинули. Дорога — це завжди непередбачувано. Як видно, я приймаю вас неформально і надалі прошу вас не надягати на себе заради зустрічі зі мною більше, ніж необхідно. Тутешні умови змушують нас ставитися до одягу трохи практичніше, ніж удома на півночі. Вам теж краще якомога швидше перейняти місцеві звичаї.

Він налив у склянку темної ароматної рідини з графина й надпив.