1794

Коли він розповів усе, що знав, я подякував і перепросив за те, що через мене він втрачає роботу. Але він просто знизав плечима. Якщо я пообіцяю привезти йому з острова якісь тамтешні дивовижі, ми будемо квити. Звичайно, я пообіцяв.

Наступні тижні видалися довгі й нудні. За кілька днів до від’їзду до нас прибув мій двоюрідний брат Юган Аксель зі скринею — він мав супроводжувати мене на Бартелемі. З усього було видно, що він у захваті від перспективи пережити такі пригоди. Це й не дивно: як і я, Юган Аксель народився не першим, тож на спадок не розраховував. Він мав кількох старших братів і планував їхати шукати щастя в Лунді чи Упсалі, а перед цим охоче побував би й деінде. У дитинстві ми з ним часто бачилися, але за місяці, які я провів з Ліннеєю Шарлоттою, наші контакти ослабли. Здавалося, він був радий відродити нашу дружбу, і його ентузіазм мене трохи заспокоїв.

Мій багаж зібрати було нескладно. Серед мого одягу мало що підходило для тропіків. Штани й сорочки для теплого клімату пошили покоївки. Швець зняв мірки з мене та мого кузена, і через кілька днів приніс по парі шкіряних черевиків, які ми зможемо носити рік чи й більше, якщо ноги не надто виростуть.

Прощання з батьком, як я й очікував, було мовчазним і похмурим. Коротка зустріч за столом, який залишав між нами не менше п’яти кроків. Старий мовчки показав на секретер, де я побачив його прощальний подарунок — гарно оздоблену шкатулку. Я відчинив защіп­ку й підняв кришку: всередині лежав пістолет із загартованим чорним стволом і декоративними латунними накладками на дерев’яних частинах, кілька куль, форма для відливання куль і порохівниця. На стволі вигравіюваний родовий герб і моя монограма.

6.

Дорога до Стокгольму, де ми мали сісти на корабель, який доправить нас на південь, тривала всього кілька днів. У п’ятницю, 31 жовтня, о восьмій ранку ми зі своїми скринями зайшли до контори судновласника Шинкеля. Нам оформили проїзні документи й дали носія, який доставив наш багаж на Корабельну набережну. Припнуте канатами до причалу судно злегка гойдалося на хвилях, і в такт погойдуванням шкріб набережну трап — кілька дощок, перекинутих з берега на борт, були певною межею, кордоном між різними життями. З неприємним передчуттям я пройшов ці чотири кроки й ступив на борт, одразу опинившись в іншому світі. Тут, на палубі, постійно все рухалося, рипіли дошки й шурхотіли канати, сильно пахло морем і смолою.

А далі все закрутилося. Досвідчені боцмани від­в’я­зали канати, підняли вітрила, і свіжий вітер виніс нас на Солоне озеро. Барвиста низка будинків на Корабельній набережній ставала все менша, аж поки геть зникла за Юргорденом. За день ми дійшли тільки до бухти Бревіка на острові Лідінге, але вже до кінця тижня покинули архіпелаг, і нам довелося звикати до того, що скрізь навколо, куди лишень сягає погляд,— вода і вода.

Незабаром я дізнався, що настрій моря змінюється дуже швидко. Коли шторм здіймає водяні вали, наганяючи страх на мореплавців, лише від умілої руки стернового залежить, вціліє судно чи потоне. А в інший день може бути зовсім тихо, а морська поверхня, як мармурова підлога, гладенька й блискуча, і така прозора, що можна роздивитися чудернацьких риб, які зацікавлено підпливають до самого корабля. А якщо видно землю — це не завжди добре, а дуже часто навпаки, бо кожен моряк знає, що одного пориву вітру вистачить, щоб посадити судно на мілину чи розбити об підводну скелю.

Корабель називався «Злагода». З огляду на постійні сварки та бійки, які неодмінно виникають серед людей, змушених довго перебувати в обмеженому просторі, це було навіть комічно. «Злагода» стане нашим домом на наступні три з половиною місяці. Про життя на судні можна сказати багато, але ніякі слова не передадуть реальності. Хоч куди стань — скрізь тісно й купа людей, про тишу й спокій можна лише мріяти. Наші так звані ліжка, у яких нам доводилося проводити чимало часу або через морську хворобу, або через погану погоду, яка не давала змоги перебувати на палубі, були насправді гамаками зі щільної тканини, підвішеними до балок у трюмі. Спати в них виявилося справжнім мистецтвом, хоча через кілька днів тренувань ми вже більш-менш давали з цим собі раду. Тільки-но ми вийшли у відкрите море, нас здолала морська хвороба, але вже за кілька днів стало легше, ми звикли до хитавиці, і нудота поверталася тільки під час сильних ­штормів.

За два тижні ми досягли Готланду, у середині грудня проминули Каттеґатт й отримали в подарунок на найжахливіше в нашому житті Різдво шторм біля Доґґера. Саме там «Злагода» нахилилася так, що бортом зачерпнула води, а скажений вітер порвав на шмаття наш грот. Далі ми залишили позаду білі стіни Дувра й уже довго не бачили суші. Ми з Юганом Акселем розграфили шматок дошки, вирізали примітивні шахові фігури й грою намагалися якось прикрасити нудно-однакові дні. І хоч я грав не дуже добре й майже не вигравав, більше робити не було чого.