Читаем 1794 полностью

Її характер ставав дедалі складнішим. Одне необережне слово або жест могли стати іскрою, від якої вона миттєво займалася і кидалася геть у гущавину або різко поверталася і йшла додому ходою ображеної королеви. Якось улітку я таки кинув їй виклик. Пролежавши кілька днів з лихоманкою, я не мав бажання терпляче зносити її звичні штурханці й несподівано сильно відштовхнув її. Вона кинулася до мене й хотіла роздряпати обличчя, але просто почухала, бо мала звичку гризти нігті й дряпатися їй не було чим. Я розсміявся. Перш ніж встиг щось зрозуміти, вона схопила мою руку й вкусила за палець. Не легенько, а щосили, аж кров потекла.

Я скрикнув від здивування і болю. Вона відпустила мою руку й з відчаєм в очах заплакала. Рвучко дихаючи, вона розвернулась і побігла від мене, за мить зникнувши між деревами. Я хотів побігти за нею, але чомусь залишився на місці, поливаючи мох кров’ю.

Сліди від її укусу досі збереглися на руці, якою зараз пишу.

Наступного дня я не зразу знайшов її. Я забинтував палець і ніс руку на перев’язі, щоб менше боліло. Цього разу вона була у своєму улюбленому прихистку — на далекій галявині, куди рідко брала мене. Дорогу мені вказало її ридання. Вона сиділа, обхопивши коліна руками, і тремтіла, як листок на вітрі. Під моєю ногою тріснула гілка й видала мене. Я став віддалік, не наважуючись підійти ближче.

— Що сталося, Неє? Не переймайся через мою руку. Це так, дрібниця. Забудьмо про це.

Вона відповіла не зразу. Схилила голову до колін.

— Якби ти знав, що вони про тебе говорять, Еріку…

Я спершу не зрозумів, про що вона.

— Хто?

— Мій батько дуже гордий тим, що має змогу працювати на землі твого батька. Він говорить про «Три троянди» так, ніби це саме сонце, без якого на цій землі нічого не росло б. Мої сестри шепочуться про твого брата і його друзів-кадетів, ніби це призи, які вони мають виграти в змаганні. Кожну вільну хвилину вони вичищають своє пір’я. Тренуються сідати і вставати у своїх пишних сукнях, вчаться вишивати квіточки, вести господарство й співати, кокетливо поглядати на чоловіків, навіть якщо вони говорять щось зовсім невинне. Готую­ться зловити собі чоловіка, багатшого за батька.

Вона підняла голову й витерла очі та ніс. Навіть запухле від сліз, її обличчя було надзвичайно вродливе.

— І я маю сидіти й усе це слухати. Батько хоче, щоб я не ходила до лісу, а сиділа біля ткацького верстату або читала катехізис. За батьковою спиною сестри дражнять мене, бо бачили нас разом. Вони вважають, що всі такі, як вони. Їх не зачіпає несправедливість таких думок. Хтось народжений Коллінгом, хтось із роду Тре-Русур — один ніщо, другий володар усього. Батько зі шкури пнеться, щоб дістати крихти з вашого столу, і страшенно радіє, коли його лестощі досягають мети. Мої сестри нічого в житті не хочуть більше, ніж мати змогу дивитися на інших так само зверхньо, як зараз дивляться на них.

Ніколи раніше я не чув від неї таких слів.

— Але, Неє…

Вона не дала мені договорити.

— Я ніколи не хотіла того, чого хочуть вони. Я хотіла бути собою і сама. Ніколи не хотіла чоловіка.

Моя розгубленість, мабуть, легко читалася на обличчі. Вона перейшла на ледь чутний шепіт.

— Але я хочу тебе, Еріку Тре-Русур. Тебе й нікого іншого. Ти зруйнував усі мої колишні мрії, і я тепер не знаю, про що можу мріяти.

У мені розлилося надзвичайне блаженство. Слова прийшли самі собою:

— Я теж тебе хочу. Нікого іншого. Я знаю, про що ти можеш мріяти, бо я сам постійно про це мрію. Ти і я перед священником, Ліннеє, як чоловік і дружина.

Вона у відчаї похитала головою.

— Я не хочу сидіти в маєтку дружиною шляхтича, пліткувати про інших і знежавати вдаваних друзів, які просто мені заздритимуть.

Я засміявся.

— «Три троянди» успадкує мій брат. Моя частка спадку мізерна. Якщо твоє бажання — бути вільною і бідною, це саме те, що я можу тобі запропонувати.

Але після цих слів мене раптом охопили сумніви, і голос чоловіка, яким я говорив секунду тому, змінився несміливим голосом хлопчика:

— Якщо ти хочеш…

Вона досі плакала, але це вже були зовсім інші сльози:

— Так. Тисячу разів так.

Вона обняла мене з такою силою, якої я в ній ще ніколи не відчував. Ми довго сиділи, обнявшись, але вона й далі не хотіла відпускати мою руку й пішла зі мною аж до левади біля маєтку «Три троянди». На прощання вона притулилася своїми губами до моїх. Я ніколи раніше не цілувався, але це мистецтво, здається, таке ж старе, як і саме людство, тому я заплющив очі й відповів на поцілунок, і темнота за моїми повіками розквітла дивовижними барвами. Через наші вуста, якими ми з’єдналися в одне ціле, струмувала вся любов, якої життя мені досі не давало. Мені повернули те, що я втратив, я віднайшов свою цілісність. Я тремтів, охоплений цією нездоланною хвилею, у мене підгиналися ноги, а сіль наших сліз з’єд­налася там, де зустрілися наші губи.

4.

Мій брат Юнас, якого відпустили зі служби допомогти зі збиранням врожаю, першим повідомив, що моє кохання до Ліннеї уже давно не таємниця у «Трьох трояндах». Юнас привів мене до стайні, ніби хотів показати свого коня, вдарив по плечу і з кривою посмішкою сказав:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив