1794

— Нам постійно бракує людей для виконання всіх завдань, тож у мене завжди знайдеться кілька вільних вакансій. Побачимо, для якої роботи ви найкраще підходите. Але це почекає. Спершу я розповім, що з вами буде далі. Якщо вам здасться, що я занадто прямолінійний,— звикайте. Усі новачки на Бартелемі хворіють на лихоманку. Зазвичай це триває днів десять. Ми всі намагалися її уникнути, і нікому не вдалося. Інфекція тут у повітрі, чи у воді, чи, може, у їжі… Більшість хворих одужує і більше не хворіє. Але не всі. Найслабші помирають. Я не збираюся витрачати на вас більше часу, ніж необхідно, просто хочу впевнитися, що ви виживете. Тому ось мій перший наказ: повертайтеся до Каренажу, знайдіть заклад Алекса Девіса й винайміть собі кімнату. Скористайтеся часом, який у вас залишився до початку лихоманки, щоб ознайомитися з Ґуставією. Якщо матимете час, відвідайте Фальберга — це наш державний лікар. Він тут від самого заснування колонії, як і я. Якщо він чогось не знає про Бартелемі, то цього й не варто знати. Перекажіть Девісу, що я просив про вас подбати під час хвороби. Якщо доля до вас прихильна, я знову побачу вас, коли одужаєте. І, мабуть, вам варто знати, що хоч формально ми підлягаємо законам шведської корони, забезпечити дотримання їх буває складно, бо гарнізон маленький, а порушників багато. Тому будьте обережні. Дуже часто тут право на боці сильного, і хто не має достатньо сили, має поводитися обачно. Бажаю всього найкращого, панове.

Жестом він показав, що ми можемо йти, і схилився над своїми паперами. Ми вклонилися і пішли назад тією ж дорогою, якою прийшли. Земля хиталася у нас під ногами — не лише тому, що ми звикли до морської хитавиці, а й через неприємні заяви губернатора.

Ідучи до моря, ми побачили дещо настільки дивне, що мимоволі зупинилися. Повз нас пройшов темношкірий чоловік, але так дивно, що ми такого не могли б і уявити. Він спирався на милицю і поволі крокував уперед. Спершу я подумав, що він одноногий, але потім виявилося, що це не так. На шиї в чоловіка був залізний обруч, ланцюг від якого підтягував до сідниці праву ногу. П’ята майже торкалася попереку. Залізо на шиї і нозі розтирало шкіру, кров текла з ран, і з кожним кроком вони ставали глибші. Він тихо стогнав, кульгаючи через дорогу. Коли бідолаха проминув нас, ми побачили, що і вся спина його вкрита ранами. Ми нічого не розуміли. Я повернувся до кузена.

— Може, він пієтист?

Юган Аксель, який від самого нашого приїзду утримувався від коментарів, і зараз нічого не сказав, лише похитав головою.

8.

Александер Девіс, що його всі називали просто Алексом,— жилавий англієць, який володів невеликою бавовняною плантацією і таким-сяким готелем. Про популярність цього закладу можна було здогадатися з його вигляду: усе в готелі було вкрай занедбане. За столи для охочих поїсти й випити правили старі дубові діжки. Сам Девіс ходив між ними, перекидався кількома словами з гостями, стежив, щоб ніхто не помер від спраги, і старанно записував на дошці, скільки випив кожен від­відувач.

Коли ми розповіли про нашу справу, Алекс своєрідним діалектом острова, у якому французьку основу доповнювали шведські та англійські слова, повідомив, що вільних кімнат у його готелі немає, але добре, він згоден за додаткову платню дати нам місце в кутку складського приміщення. Вибору ми не мали. Алекс перелічив, на що ми можемо розраховувати, коли захворіємо: вода, суп, ром, покоївка. Після цього він налив нам трьом рому, щоб закріпити договір, і я не міг не випити. Спершу ром здався мені бридким, але після кількох ковтків язик і губи заніміли, залишився тільки смак патоки й араку, і більше не було неприємно, особливо якщо додати трішки води. Окрім того, після склянки рому моя тривога від усього, що я побачив на острові, трохи вляглася.

Я виявив, що в цих краях смеркання і світанку майже немає. Ніч настає зненацька і значно темніша, ніж можна очікувати з огляду на яскраве сонце удень. У перший вечір ми, звиклі до шведських білих ночей улітку, думали, що маємо достатньо часу розкласти речі й оглянути Ґуставію. Але відчинивши двері, за якими нас чекала непроглядна темрява, ми зрозуміли, як помилилися.

Довелося повертатися до пивниці Девіса в надії, що ще зможемо повечеряти. У залі ми виявили дивні приготування. Посередині намалювали коло й посипали піском. До пивниці заходило все більше людей, деякі мали з собою клітки. Поки нам несли хліб і холодне м’ясо, натовп збільшувався, з рук до рук передавали гроші, натомість видавали якісь клаптики паперу.

Невдовзі в коло випустили двох півнів і почали їх підштовхувати один до одного, аж поки вони розлютилися і заходилися битися, що гаряче вітали всі присутні. З’ясувалося, що до півнячих кігтів дротом прив’язані вузькі гострі леза. Уже за кілька секунд один з бійців розпоров черево другому, і поки бідака конав, стікаючи кров’ю, усі, хто ставив на переможця, отримали свій виграш. Потім у коло вийшла наступна пара півнів, потім ще і ще, це тривало й тривало. Невдовзі під стінкою вже лежала ціла купа мертвих півнів.