1794

Спершу нічого не було видно. Але за кілька секунд я раптом побачив сотні очей, спрямованих на нас. Не знаю, чого я чекав після попередження Югана Акселя, але точно не того, що в трюмі судна побачу саме пекло, перенесене через океан.

Довгими рядами в приміщенні заввишки не більше метра лежали голі люди, сковані ланцюгами,— чоловіки, жінки й діти, вкладені щільно, щоб більше вмістилося, прямо у власних фекаліях, сечі й блювотинні. Серед живих долілиць лежало кілька мертвих. Дзижчання мух майже заглушало стогони. Добре було чути тільки дзенькання ланцюгів. Цих очей я ніколи не забуду. Одні дивилися на нас із гнівом і жагою помсти за кожен удар, кожне приниження, які ці люди пережили. Інші ж були геть порожні й безтямні, як очі корови.

Під першою палубою — така сама друга. Під нею — третя, потім четверта. Далі ми не пішли. З найнижчої палуби, куди стікали екскременти з усіх верхніх, чулися крики чужою мовою. У мене підгиналися ноги. Я вчепився за мотузку, що звисала вздовж перегородки.

— Дорослий негр займає шість з половиною футів,— сказав матрос,— жінка — трохи менше, дитина — п’ять футів. Разом ми завантажуємо приблизно п’ятсот рабів. Їхні вожді продають їх нам за скляні буси!

Я в паніці розвернувся і кинувся на верхню палубу. Капітан Джонс розреготався, побачивши мій стан. Юган Аксель вийшов за мною, і Джонс звернувся до нього:

— Ну що? Який курс ви мені запропонуєте?

Юган Аксель назвав якісь числа, губи Джонса заворушилися, він підрахував суму й задоволено посміхнувся. У мене перед очима все попливло. Я більше не міг стримуватися, схилився за борт і виблював. Усього за кілька дюймів від нашого човна. Юган Аксель став на мій захист:

— Мій брат щойно перехворів на лихоманку, ще не зовсім одужав.

Коли ми пливли назад, я тремтів, мов листок на вітрі, хоча й було дуже спекотно. Кузен обійняв мене за плечі.

— Ти впорався краще за мене, Еріку. Я на першому огляді знепритомнів. Баґґе сказав, що в мене сонячний удар.

Він глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим бризом.

— Це прихований бік життя на Бартелемі, яке я вже кілька днів спостерігаю. Найбільший ринок рабів на Антилах розташований на шведській землі. Тут вільний порт, де продавці не платять ніяких податків, а покупці — невелике вивізне мито. Зараз найуспішніша торгівля: Англія оголосила війну Франції, Нідерланди виступили в союзі з англійцями. Ми єдиний нейтральний порт у Вест-Індії, і продавцям африканських рабів більше нікуди йти.

10.

Так я вперше зазирнув у темні нутрощі Бартелемі. Можливо, мені треба було здогадатися про все раніше, але це був не перший раз, коли мені знадобилося більше часу, ніж іншим, щоб щось зрозуміти. Упевнений, що Юган Аксель значно раніше за мене запідозрив щось недобре, а тому був краще підготовлений до порядків, які панували на острові. Для мене ж це було дуже важке випробування. А найскладніше було зустрічатися поглядом з численними темношкірими жителями Ґуставії. Лише одиниці з них спромоглися зібрати гроші на викуп і тепер користувалися обмеженою свободою. А більшість їх була рабами людей зі світлою шкірою. У їхніх очах я читав те, що вони відчували до всіх білих: страх і ненависть під маскою покори.

Невдовзі з’ясувалося, що я непридатний для більшо­сті обов’язків на губернаторській службі. Не було нічого дивного в тому, що я погано ладнав з числами. Але острів ніби вбив узагалі всі мої обдарування. Я ніколи не був хорошим актором, тому Баґґе і його підлеглі швидко побачили, що я надто чутливий, отже — ненадійний. Вони демонстративно усунули мене зі свого кола. Двері зачинили перед моїм носом. Коли я підходив до гурту, розмова стихала.

Урешті-решт мені знайшли роботу, де я «міг загартуватися»,— вести протоколи судових засідань і лічити удари профоса. Баґґе грубо розсміявся, призначаючи мене на нову роботу:

— Хай арифметика не найсильніший твій бік, Тре-Русур, але навіть ти зможеш впоратися з цим.

Не уявляючи, що мене чекає, з торбою, канцелярським приладдям і папером я пішов до цитаделі, розташованої на пагорбі над бухтою. Я трохи запізнився, тож мене вже чекали біля гармат, які захищали вхід до Каренажу. Краєвид звідси відкривався надзвичайний. З висоти Ґуставія здавалася справді гарним містом. Біля входу стояла невелика група людей під охороною кількох солдатів у вицвілій формі. Старший промовисто глянув на годинник, натякаючи на моє запізнення, повернувся на підборах і махнув рукою.

Двоє солдатів тримали між собою темношкіру жінку в лахмітті. Вона була така худа, що ребра можна перелічити. До свого жаху, я побачив, що вона вагітна — судячи з розміру живота, скоро мала народжувати.

На землі лежали шкіряні ремені, прикріплені до коліс гармати. За два метри в землю вбито два кілки, теж з ременями.