1794

Коли солдати підвели жінку до цього імпровізованого ешафоту, вперед виступив білий чоловік, і між ними розгорілася суперечка. Говорили вони такою дикою французькою, зі стількома гортанними звуками, що більшості слів я не розумів. Здається, чоловік був господарем цієї рабині й просив її пощадити з огляду на стан. Дискусія різко обірвалася, коли старший охоронець махнув рукою і двоє солдатів стали копати яму між стовпчиками й гарматою. Тепер я взагалі нічого не розумів. Чоловік, схоже, побачив мою розгубленість і підійшов до мене.

— Мене звати Дюрат. Я перепрошую за затримку.

Чистісінькою французькою я спитав, що відбувається. Чоловік засміявся і поплескав мене по плечу, показуючи цим жестом, що я надто молодий і недосвідчений.

— Ви тут новенький. Річ ось у чому: ціни на рабів дуже різні. Найдешевші — ті, яких привозять з берегів Гвіани. Вони не знають мови, і їх доводиться довго вчити. Вони часто бунтують, бо пам’ятають, як жили вдома. Раби, що народилися тут і з молоком матерів всотали рабство,— значно цінніші. Вони слухняні, сильні й точно знають, що робити.

Я похитав головою, показуючи, що досі не розумію.

— Невже не розумієте? У неї в животі двадцять монет, які я отримаю, продавши її дитину. Удвічі більше, ніж за раба з Африки. Я не хочу, щоб дитина загинула. Яма — для її живота.

Перед моїми очима з жінки зняли лахміття, змусили стати навколішки й лягти животом у яму. Коли яма стала достатньої глибини й усі залишилися задоволені приготуванням, руки жінки прив’язали ременями до коліс гармати, а ноги розсунули й прив’язали до кілків. Жінка беззвучно плакала.

Старший оголосив вирок:

— Рабиню Антуанетту тричі затримували за продаж товарів на вулиці після настання темряви, хоча вона знала, що це заборонено. Тридцять ударів.

Профос теж був чорний. Він зняв сорочку й пов’язав її навколо талії. Узяв довгий плетений батіг з темної шкіри. Усі розступилися, щоб дати йому місце. Він виявився справжнім майстром своєї справи. Кожен удар виляскував, як постріл з пістолета, і луною відбивався від стін форту. Батіг розривав шкіру й плоть на спині жінки. Вона моторошно закричала. Міхур не витримав, і сеча стекла в яму, викопану для її живота.

Ніколи не подумав би, що тридцять ударів — це так довго. Я відвів очі й роздивлявся присутніх на екзекуції. Після дев’ятнадцятого удару я підняв руку й крикнув: «Тридцять». Мій власний голос здався мені жалюгідним писком порівняно з вилясками батога. Ніхто нічого не питав. Солдати відв’язали ремені, двоє рабів підняли на ноші свою посестру, чиє непритомне тіло, здавалося, досі здригається від ударів, і понесли до міста. ­Дюрат ­пішов за ними, глянувши на мене значно похмуріше, ніж під час нашої розмови.

Ніби в тумані пішов до Ґуставії і я.

Торгівля людьми оточувала мене зусібіч. Біля Каренажу стояв барак, біля якого через день відбувалися торги, а найкращі товари приберігали до п’ятниці, коли на Бартелемі прибували покупці з сусідніх островів. Судна з новим товаром приходять щодня. На набережній і у Девіса можна почути жахливі історії. Якось під час обіду я сидів біля однієї компанії, і п’яний капітан розповідав, як йому не пощастило. Він перевіз через Атлантику вантаж цук­ру до Нідерландів, накупив там скляних брязкалець, які так подобаються африканцям, поплив на південь до Гвінеї і набив свій корабель рабами під зав’язку. Але коли він повертався до Вест-Індії, корабель потрапив у повний штиль. Кілька тижнів він бовтався в абсолютному безвітрі. Зрештою провіант і вода майже закінчилися. І він зробив єдине, що міг у таких обставинах: вивів на палубу всіх рабів, скутих одним важким ланцюгом, і штовхнув у море кілька перших. Певний час чорношкірі трималися, але потім втома та вага ланцюга й тіл за бортом зробили своє: одне за одним раби посипались у воду. З невеселим сміхом описав він чорну багатоніжку, яка сповзла за борт, залишаючи кривавий слід від поламаних рук та ніг і скалічених тіл, яких нездоланна сила протягла через весь корабель. Від парапету на борту залишилися самі скалки — як і від його прибутків. Усі його гроші й майже рік роботи за кілька хвилин зникли під водою — до радості тамтешніх акул. Плями крові так і не відмилися з палуби, щодня нагадуючи йому про трагічну невдачу.

Того дня мене викликали до губернатора. Зайшовши до кабінету, я зрозумів, що він гнівається.

— Франсуа Дюрат приходив скаржитися на тебе. Він лічив удари. Рабині присудили тридцять, а ти нарахував на десять менше. І ось яке запитання, Еріку Тре-Русур, і раджу добре подумати, перш ніж відповісти: ти ідіот чи зробив це навмисно?

Я повернув голову вбік, щоб не бачити його реакції.

— Я не так погано рахую.

Він грюкнув долонею по столу, аж чорнильниця підскочила.