1795

Еміль Вінґе щулиться в куті, обнімає тонкі ноги, впершись підборіддям у коліна, і в тисячний раз обмірковує дилему, що буквально заворожує його страшною і бездоганною симетрією. Ніхто не допоможе, він залишився сам. Зовсім недавно він розбив мури невидимої в’язниці і здобув свободу, про яку годі було мріяти. Невже потрібно наново звести ті стіни, щоби вибратися з полону, у якому знемагає його тіло? Чи це можливо? Чи можна силою волі повернути свідомість у стан невідання? Чи такий обмін вартий своєї ціни?

Еміль точно не знає.

Час вносить свою лепту. Він забуває лік дням, байдуже споглядає жалюгідний світ навколо й усвідомлює, що один із тих голосів, які невпинно бубонять — його власний. І ось одного дня краєм ока пробігає ледь помітна тінь, миттєвий проблиск світла в досі порожньому просторі. Еміль повертається у бік тіні, і солоні сльози пекуче заливають потріскані губи, що розтягуються в переможній усмішці.

— Сесіл?

32.

Дорога веде на північ через міст, далі через увесь Нор­рмальм, де від морозу потріскують сухі балки, а вікна позакривані віконницями, щоби краще вберегти тепло печей. Сліди від чобіт кружляють довкола озера Трескет із його підступними засніженими болотистими берегами, і прямують на північ, за пагорб з обсерваторією і млином Спельбумскан, що відмахується від сніжинок своїми крилами. Видимість погана, людей надворі мало, а ще менше тих, хто кидає погляд крізь завірюху, щоби роздивитися дивну пару. А ті, хто кидає, не бачать нічого особливого: пальт веде зв’язаного бранця, певно звідника чи ловеласа. Дивує хіба напрям — либонь, збилися з дороги і заблукали серед кучугур.

Митницю Руслаґстулл ці двоє минають без зайвих перешкод. Крізь шибку видно митників, що згорбившись сидять довкола вогнища, гріються бренвіном і грають у кості. Вони такі п’яні і змерзлі, що ні на що не зважають. Кардель прямує вгору, до лісу, ступаючи незайманим снігом. Сліди за їхніми спинами майже відразу ж засипає сніг. Єдині дороговкази — каміння і стовбури. Кардель зупиняється серед хащів, і, зачувши дзюркотіння джерела, яке не здолав мороз, розуміє, що знайшов правильне місце. Пальт розчищає від снігу повалений стовбур. Кидає:

— Сідай.

Кардель стає на коліно, щоби вивільнити руку Сетона, і витягує з його рота слизьку від льоду ганчірку. Тюко спершу розтирає долоні, а потім плечі та руки. На ньому лише сорочка, а короткі штани розщіпнуті на колінах. Виглядає так, ніби його застали в ліжку й дали на збори лише кілька секунд. Сетон застібає сорочку й піднімає комір, підтягує панчохи й обхоплює себе руками.

— Що далі?

Кардель закриває шию лацканом плаща і ховає руку в кишеню.

— Посидимо трохи тут.

Під деревами сніг не такий рясний, більшість сніжинок затримується на плетиві мертвих гілок. Короткий день добігає кінця. Сонце, сховане за хмарами, провалюється за небокрай все глибше і глибше, наче остання крапля крові з рани, що затягується. Слідом за ним надходить темінь. Сетон пересмикується, щоби менше труситися, за раненою щокою цокотять зуби.

— Отже, ти залишився сам на господарстві. Хто би міг подумати? Я був дуже радий бачити, як ти сам спихнув свого товариша у прірву. Вчинок гідний лаврів, далебі. Сподіваюся, це з мене ти взяв приклад. Каліка, а далеко пішов. Від самого початку я був переконаний, що твоя голова така ж дерев’яна, як і ліва рука.

— Останніми роками в мене було чимало добрих вчителів.

— А як же наша Анна Стіна? Скільки ж часу я на неї змарнував, був їй за батька, якого вона ніколи не мала. Як у неї справи? Я був упевнений, що ти радо впустиш дівчину у свої обійми, та, побачивши, як холоднокровно ти зрікаєшся своїх пішаків, припускаю, що ти просто скрутив нещасній в’язи. Сподіваюся, після того, як узяв те, у чому Анна Стіна тобі постійно відмовляла.

Пальт дістає кисет із тютюном, закладає щіпку за щоку, жує і спльовує. Сетон опускає погляд, здригається й оглядається через плече на тіні, які щохвилі стають глибшими.

— Пробач, поговоримо про щось інше. Може, про політику? Завершується останній рік реґентського режиму. Нарешті новий король зійде на шведський трон.

— Сподіваюся, цей буде кращий за попереднього.

— Гадаєш?

Кардель знизує плечима.

— Хлопчина знає ціну війні. Жменя дробу із брудного ствола відправила його батька на той світ після двох тижнів гангрени. Малому тоді не було і чотирнадцяти років. Той хлопець має прагнути миру.

— Ти заткнув за пояс самого Жан-Жака своїми поглядами на виховання; ніщо так не спонукає юнака до миролюбності, як демонстративне вбивство батька. Жартую. Ну, гаразд, століття теж добігає кінця.

— Дуже вчасно.

— Гадаєш, наступне буде кращим? Нарешті настане золота доба?

— Принаймні передумови для цього непогані. Раніше точилися нескінченні війни, одна безглуздіша за іншу. За кожен крок уперед проливалася кров. Хочеться вірити, що страждання чогось таки навчають. Багато хто говорить про нові ідеї, нові порядки.

Тюко Сетон глузливо посміхається.