1795

— Чув я про них. Гарно французи заправляють. Тільки що буде тоді, коли наситяться кров’ю, а ніж гільйотини затупиться? Брехуни змагатимуться за прихильність плебеїв, і трон дістанеться найхитрішому? Навіть у королів бувають порядні сини. Так, шанси невеликі, але краще вже ризикнути, ніж доручати керівництво державою владолюбним шахраям. А що, як плебс позбудеться кайданів рабства? Хто ними управлятиме тоді? Тупа й агресивна бидлота відразу ж візьметься закидувати винуватців своїх злиднів бруківкою. Дурні самозакохані телепні годяться лише на те, щоби перетворювати дрова на попіл.

Сетон замовкає, струшує головою і складає руки на грудях.

— Хоча, яка різниця, цифри в календарі нічого не змінюють. Правда в тому, що життя занадто коротке, щоби робити висновки з минулого. На чужих помилках не вчаться. Кожне покоління — це зуби дракона. Краще не стає, хіба що інакше. Такі, як ми, завжди відрізнятимуться від інших силою, хитрістю і здатністю ненавидіти. Ми міцнітимемо й підніматимемо нову зброю, завдаючи один одному ще більшої шкоди і не переймаючись загубленими життями. Ми танцюватимемо довкола цього душогубства, доки не протопчемо шлях до могили для всього людського роду.

Сетон регоче.

— Можу підтвердити свою точку зору доказом. Поглянь на нас обох. Яка різниця, чи маю я рацію, якщо ти сильніший? Тому ти мене уб’єш.

— Фактично тебе вбиває холод.

У голосі Сетона вчувається докір.

— Ти ж розумієш, що нічого цим не виграєш? Найбільші злочинці завжди на волі. А як інакше? Це неминучий процес, якщо в людської істоти з’являється влада, що дозволяє втілити всі мрії. Чого варті статки багатіїв, якщо вони змушені підкорятися законам, писаним для бідноти? Це те саме, що боротися з морською хвилею чи снігопадом. Якщо з ними домовитися, вони віддадуть на поталу лише те, без чого можуть обійтися. Про перемогу тут годі навіть згадувати.

Кардель знизує плечима.

— Це хоч щось.

Сетон повертається до тями, тупаючи ногами об землю.

— А знаєш, я насправді довго чекав на цей момент, хоча і зі змішаними почуттями, звісно ж. Ніщо з того, що я робив чи бачив, не дало мені жодних знань. А зараз я нарешті знаю.

Западає тиша, вони довго сидять мовчки. Сетон мотає головою і на його плечі сиплеться сніг. Він здивовано хихикає:

— Дивись, я більше не мерзну!

Сетон простягає обидві руки назустріч сніжинкам, крутить ними і водить так, ніби грає на уявному фортепіано. Долоні бліді, пальці вже не трусяться. Він розстібає комір сорочки і веде бровою.

— Може, не все йде так, як ти задумав…

Кардель плює в темряву, коричневий шрам від плювка на снігу швидко затягується.

— Зачекаємо ще трохи.

Деякий час вони сидять, аж раптом Сетон зривається з місця. Заледве обертає задубілу шию, вдивляється у темінь позаду — не вниз за схилом, звідки вони прийшли, а вгору та в сторони.

— Батьку, ви!..

Під деревами самотня ніч, легкий вітер шарудить свіжим снігом.

— Цей світ гасне, я бачу потойбіччя… Там абсолютно темно.

Урешті Сетон ронить голову і завмирає, сльози відчаю залишають на його щоках блискучі сліди.

— Там порожньо, нікого немає… По мене ніхто не при­йшов!

Кардель ще довго сидить і чекає, аж поки від знівеченої щоки Сетона перестає здійматися пара, а сніг довкола посинілих уст — танути. Тоді він нахиляється, пробує ворухнути його голову на застиглій шиї, стукає нігтем по розплющеному, вкритому памороззю оку, і воно глухо дзвенить у відповідь.

Потім пальт повертається на попереднє місце, фальшиво насвистуючи стародавній військовий марш. Пробує уяви­ти ще ненароджене личко. Може, воно успадкує батькові риси? Ні, краще хай дитя буде схоже на матір.

На цьому Кардель скидає із себе плащ.

Епілог Весна 1796

Під сухою корою і розмерзлою землею прокидається життя. Сонце пестить набряклі бруньки. Дзвінке лісове джерело повниться талими водами і торує собі новий шлях між стовбурами.

Посеред галявини каміння викладене колом, усереди­ні лежать обвуглені головешки. Ліса-Одиначка сидить на колоді, слухає пташиний спів і шум потічка, заплющивши очі та підставивши обличчя сонцю. Яскраве пообіднє проміння пробивається крізь повіки, утворюючи чудернацькі різнобарвні плями. Раптом віддалік лунають обережні кроки, супроводжувані тріском вітролому й шелестом торішнього листя. Хтось іде.

Ліса повертається до цих звуків тим вухом, що краще чує, й одразу багато чого дізнається про мандрівника. Стежки до галявини досі не видно, значить той, хто сюди іде, знає дорогу. Кроки легкі, не схожі на чоловічі, обачні й водночас цілеспрямовані. Однак ця особа не звикла до ходьби лісом — ступає на п’яти й трощить на своєму шляху все крихке. У цих кроках є ще щось невловиме. Вони поступово наближаються, гіркий досвід підказує Лісі, що ризик надто великий, однак сподівання перемагає. Дівчина й далі сидить, замружившись, аж поки до кроків додає­ться ще і звук дихання.

Чужинець зупиняється на краю галявини. Ліса відчуває, що на неї дивляться, і від беззахисності перед цим поглядом тільки дужче стискає повіки.

— Він казав, що ти будеш тут.

Ліса розплющує очі й відповідає жінці: