Читаем Аеропорт полностью

Вона бачила, як погляд водія таксі обмацує її через дзеркальце заднього огляду. Не мала жодного уявлення, що за чоловік цей водій; не звернула уваги, коли сідала в таксі ще біля готелю, який вони з Дереком покинули окремо, оскільки вирішили, що краще одразу поводитися обачно. Зрештою сьогодні всі обличчя й тіла навколо злилися в єдине обличчя і тіло Дерека Ідена.

— Отам уже Портґейдж-парк, мадам, — озвався водій. — Ми вже під’їжджаємо до аеропорту.

— Дякую.

— Туда купа машин їдуть разом з нами. Певно, в тих людей в аеропорту уйма проблем через бурю, ну й так далі.

І кому не плювати, подумала Сінді. Чи всі тільки те й роблять, що думають або говорять про той мерзенний аеропорт? Але змовчала.

Біля входу до головного терміналу Сінді заплатила за таксі та поспішила всередину, щоб уникнути мокрого снігу, який пролітав під навісами й кружляв уздовж тротуарів. Вона проштовхувалася крізь натовп у головному залі, обходячи чималу групу людей, які, здавалося, прийшли на якусь демонстрацію, бо кілька учасників допомагали скласти портативну систему гучного зв’язку. Темношкірий лейтенант поліції, якого Сінді кілька разів бачила з Мелом, говорив з двома-трьома чоловіками з групи, які, ймовірно, були лідерами. Поліцейський енергійно хитав головою. Без особливої цікавості — в цьому місці її по-справжньому нічого не цікавило — Сінді пішла далі, подавшись до кабінетів керівництва на антресольному поверсі.

Світло горіло в усіх кабінетах, хоча в більшості було порожньо та не звучало скрекотання друкарських машинок чи гулу розмов, як під час роботи вдень. Принаймні деяким людям вистачило розуму піти на ніч додому.

Єдиною людиною в полі зору була неохайно вбрана жінка середнього віку в приймальні Мелового кабінету. Вона сиділа на невеликому дивані, байдуже втупившись в одну точку, й не звернула жодної уваги на Сінді. Червоні очі жінки свідчили, що вона недавно плакала. Судячи з вогкого одягу та взуття, вона побувала надворі під снігом.

Сінді кинула побіжний погляд на жінку перед тим, як увійти до Мелового кабінету. Всередині було порожньо. Вона вмостилася на кріслі й стала чекати. За кілька секунд заплющила очі та відновила в пам’яті приємні згадки про Дерека Ідена.

Мел увірвався всередину — накульгуючи сильніше, ніж зазвичай, як Сінді помітила, — приблизно через десять хвилин.

— Ой! — Він зі здивуванням побачив Сінді та повернувся назад, щоб зачинити двері. — Я був упевнений, що ти не приїдеш.

— Гадаю, ти б цього дуже хотів.

Мел похитав головою.

— Не думаю, що це щось дасть — принаймні не те, що ти, мабуть, собі надумала. — Він дивився на дружину, ніби оцінюючи її, загадуючись, чому ж насправді вона сьогодні сюди пробилася. Він уже давно знав, що мотиви у Сінді були заплутані й часто відрізнялися від тих, якими здавалися на перший погляд. Мусив визнати, що сьогодні вона мала бездоганний вигляд; приємно розкішна та ніби сяяла. На жаль, особисто його ця розкіш уже не вражала.

— А ти скажи мені, — сказала Сінді, — що це я надумала.

Він знизав плечима.

— Я думав, що ти хочеш посваритися. Здається, нам сварок і вдома вистачає, навіщо ще й тут влаштовувати.

— Можливо, нам доведеться дещо влаштувати тут; беручи до уваги те, що тебе все одно вдома майже не буває.

— Я бував би вдома, якби там була приємна атмосфера. — Сінді усвідомила, що вони говорили всього якихось кілька секунд, а вже почали шпигати одне одного. Здавалося, що останнім часом вони вже не можуть вести розмову без цього.

Так само вона не могла стриматися від відповіді:

— Та невже! Зазвичай у тебе для цього інша причина. Завжди говориш, як неймовірно важливо для тебе сидіти тут в аеропорту — якщо треба, то й по двадцять чотири години на добу. Так багато важливих подій — принаймні за твоїми словами — завжди відбувається.

Мел відрізав:

— Сьогодні так.

— Але не в інші дні?

— Якщо ти запитуєш, чи залишався я тут, щоб не їхати додому, то відповідь «так».

— Це принаймні ти вперше говориш про це чесно.

— Та навіть коли я приходжу додому, ти вічно тягнеш мене на якусь пиндючну подію, як-от сьогодні.

Його дружина злісно кинула:

— То ти навіть не збирався сьогодні приїжджати!

— Ні, збирався. Я тобі казав. Але…

— Але! — Сінді відчувала, як короткий ґніт її терплячості догорає. — Але сподівався, щось станеться і не дозволить тобі приїхати, як завжди. Щоб ти міг ухилитися та мати алібі; аби переконувати себе, якщо мене переконати не можеш, бо я думаю, що ти брехло і лицемір.

— Заспокойся, Сінді.

— Ні, я не заспокоюся!

Вони люто блимали одне на одного.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века