Аеропорт

Вернон Демерест поставив це запитання, піддавшись імпульсу. Тепер замислився: навіщо? Очевидно, дві попередні розмови з Ґвен загалом пустили хід його думок у бік дітей. Та це було для нього нехарактерно, так ретельно обдумувати щось, що по суті просте й очевидне — як аборт для Ґвен. Так само йому було цікаво, як відреагує Гарріс.

— Так, — сказав Демерест. — Я це мав на увазі.

Енсон Гарріс відповів коротко:

— Моя відповідь — ні. — Тоді додав уже не дуже різко: — Так склалося, що у мене на цю тему міцна позиція.

— Через релігію?

Гарріс заперечно похитав головою.

— Я агностик.

— То що ж за позиція?

— Справді хочеш почути?

— Ніч довга, — сказав Демерест. — Чом би й ні?

По радіозв’язку вони чули розмову між центром керування повітряним рухом та якимсь рейсом «ТВЕ», що прямував до Парижа й злетів невдовзі після Рейсу Два «Транс Америки». Літак «ТВЕ» перебував за десять миль[192] позаду і на кілька тисяч футів нижче. Поки піднімався Рейс Два, те ж повторював літак «ТВЕ».

Найобережніші пілоти, через те що слухали передачі інших літаків, зберігали в голові часткову картину повітряного руху неподалік. Що Демерест, що Гарріс додали цю останню деталь до інших, які вже встигли відзначити. Коли обмін повідомленнями між небом та землею закінчився, Демерест попросив Гарріса:

— Розкажи.

Гарріс перевірив курс та висоту, тоді почав знову набивати люльку.

— Я багато вивчав історію. Зацікавився ще у коледжі, та й вона супроводжувала мене все життя. Можливо, ти теж так робив.

— Ні, — сказав Демерест. — Вчив саме стільки, скільки вимагали.

— Ну, якщо пройти від початку до кінця — історію тобто, — виділяється одна річ. Кожен наступний крок прогресу людство робить з однієї простої причини: підвищення статусу особистості. Щоразу цивілізація переходить в еру, яка дещо краща, дещо просвітленіша, ніж попередня, а все тому, що люди більше дбають про ближніх та поважають їх як особистостей. Коли вони не дбали одне про одного, то людство ступало назад. Навіть коротка світова історія — якщо прочитати — доведе, що це правда.

— Повірю тобі на слово.

— Ти не мусиш. Є багато прикладів. Ми скасували рабство, бо стали поважати людське життя. З тієї ж причини ми перестали вішати дітей, і приблизно в той же час винайшли Габеас Корпус[193], а тепер постановили справедливість для всіх[194] чи принаймні щось найбільш на неї схоже. Зовсім нещодавно більшість мислячих людей почали виступати проти смертної кари, не стільки через тих, кого мали б таким чином покарати, а через те, який вплив позбавлення життя — життя будь-якої людини — має на суспільство, на всіх нас.

Гарріс замовк. Витягнувшись уперед із запобіжними ременями, він визирнув з тьмяно освітленої кабіни екіпажу в ніч, що їх огортала. В яскравому світлі місяця він бачив вихор похмурих хмар унизу. Беручи до уваги прогноз про те, що хмари їх супроводжуватимуть аж до середньоатлантичних штатів, сьогодні світло з землі не проблискуватиме. За кілька тисяч футів угорі промайнули та зникли вогні іншого літака, що летів у протилежний бік.

Зі свого місця позаду обох пілотів бортінженер Сай Джордан потягнувся вперед, поправив положення важелів керування двигунами, щоби компенсувати зростання висоти Рейсу Два. Демерест почекав, поки Джордан закінчить, тоді заперечив Енсонові Гаррісу:

— Смертна кара — це зовсім інша справа, у порівнянні з абортом.

— Не зовсім, — відповів Гарріс. — Якщо замислитися. Це все крутиться навколо поваги до окремого людського життя; того, яким шляхом іде цивілізація. Дивно, що одні й ті ж люди борються проти смертної кари, а тоді за легалізацію абортів. Вони не бачать цю аномалію, коли ціна людського життя, з одного боку, зростає, а з іншого — падає.

Демерест пригадав, що був сказав Ґвен цього вечора. Тепер він повторив ці слова.

— Ненароджена дитина не має життя — окремого життя. Це зародок; не особа.

— Я тебе дещо запитаю, — сказав Гарріс. — Ти колись бачив таку дитину? Дитину після аборту тобто.

— Ні.

— Я бачив одного разу. Показав один знайомий лікар. Вона була в скляній банці, у формальдегіді; друг тримав її в буфеті. Не знаю, де він це дістав, але розповів мені, що якби вона вижила — якби не було аборту, — то це була б нормальна дитина, хлопчик. То був зародок, нехай, як ти й сказав, от тільки це вже людина. Усе було на місці; ідеально сформоване; гарне обличчя, долоні, ступні, пальці на ногах, навіть маленький пеніс. Знаєш, що я відчув, коли це побачив? Мені стало соромно; я задумався, де ж я був; де ж були всі інші благопристойні, розумні люди, коли цю дитину, яка не могла сама себе захистити, вбивали? Бо саме так і сталося; хоча в більшості випадків ми боїмося вживати це слово.

— Бляха! Я не кажу, що дитину треба витягувати так пізно.

— Знаєш що? — сказав Гарріс. — Через вісім тижнів після зачаття у зародка є все, що й у цілком доношеної дитини. У три місяці зародок має вигляд дитини. То де ж ти поставиш межу?

Демерест буркнув: