Аеропорт

Інґрем подався до автобуса, що залишився, аби покликати чоловіків; інший автобус повіз пілотів «Аерео-Мехікан» до терміналу.

Патроні підрахував; попереду ще година роботи до того, як вони зможуть знову спробувати зрушити літак. Тому злітно-посадкова смуга три-нуль не діятиме ще як мінімум стільки ж.

Він підійшов до пікапа, оснащеного рацією, щоб доповісти про це авіадиспетчерській службі.

7

Теорії про те, що перевантажений, виснажений розум може вмикати запобіжний клапан і переходити в режим пасивного напівусвідомлення, Інез Ґерреро не знала. Незважаючи на це, в її випадку ця теорія підтверджувалася. Наразі вона була ходячим прикладом психологічно пораненої людини.

Події сьогоднішнього вечора, що вплинути на її внутрішній світ, вкупі з підсиленням стресу та втомою від багатотижневої роботи, завдали останнього нищівного удару. Це змусило розум — як перевантажену схему — відімкнутися. Такий стан був тимчасовий, не постійний, та поки він її охопив, Інез Ґерреро забула, де вона перебуває і чому.

Той неприємний, грубий водій таксі, який привіз її до аеропорту, не допоміг. Коли вони домовлялися в місті, то він погодився на сім доларів за поїздку. Виходячи з авто, Інез подала десятидоларову купюру — по суті, останні гроші, які мала, — й стала очікувати решти. Пробурмотівши, що решти немає, але він дістане, таксист поїхав. Інез чекала його десять нестерпних хвилин, поглядаючи на годинник терміналу, час на якому наближався до 23:00 — часу відльоту Рейсу Два, — поки до неї не дійшло, що той чоловік не повернеться. Вона не звернула уваги ні на номер автомобіля, ні на прізвище таксиста — на що водій і сподівався. Та навіть якби й звернула, Інез Ґерреро була не з тих, хто скаржиться вищим органам; це водій також нутром відчув.

Незважаючи на спершу повільну поїздку з центру, вона могла дістатися Рейсу Два до відльоту — завадило тільки те, що вона витратила час на очікування решти, яка й не мала з’явитися. Хай там що, Інез дісталася виходу на посадку саме вчасно, щоби побачити, як літак вирулює геть.

Навіть тоді, щоб дізнатися, чи її чоловік, Д. О., справді на борту, Інез ще вистачило розуму на те, аби скористатися хитрістю, яку їй по телефону порадила та дівчина з техпідтримки, міс Янґ. Працівник в уніформі саме покидав вихід номер сорок сім, де проводилася посадка на Рейс Два. Інез звернулася до нього.

Як і радила міс Янґ, Інез не ставила запитань, а одразу заявила:

— Мій чоловік на тому рейсі, який щойно відлетів. — Вона пояснила, що не встигла побачитися з чоловіком, але хотіла б перевірити, чи він справді безпечно піднявся на борт. Інез розгорнула жовтий договір відстрочення платежу, який знайшла вдома посеред сорочок Д. О., та показала його працівникові «Транс Америки». Він ледь глянув на нього, тоді пробігся очима по паперах, які стискав у руках.

На мить-другу Інез сподівалася, що помилилася, що Д. О. нікуди не летить; сама гадка про те, що він подався до Рима, здавалася фантастикою. А тоді працівник сказав, так, на борту Рейсу Два є Д. О. Ґерреро, і йому, працівникові, шкода, що місіс Ґерреро не встигла побачитися з чоловіком, але сьогодні все сплуталося через бурю, і тепер, якщо вона не проти, він…

Саме тоді, коли працівник пішов, Інез усвідомила, що, попри тисняву навколо в терміналі, вона раптом стала зовсім самотня, і почала плакати.

Сльози спочатку лилися повільно; а тоді, коли Інез згадала все, що пішло не так, вона аж почала здригатися від ридань. Вона плакала через минуле і теперішнє; через дім, який втратила; через дітей, яких більше не може мати біля себе; через Д. О., який, хоча й не став хорошим чоловіком і не міг підтримати сім’ю, але принаймні був близьким, а зараз покинув її. Вона плакала за тією, якою була та якою стала; за те, що не має грошей, їй нікуди піти, окрім як до огидних, переповнених тарганами кімнат у місті, звідки її виженуть завтра, бо в неї нічого не залишилося — після поїздки на таксі та шахрайства водія — з мізерної суми, якою вона збиралася задобрити домовласника… Інез навіть не була певна, що має достатньо грошей, аби повернутися додому. Вона плакала, бо взуття досі натирало ноги, бо одяг був неохайний і вогкий; через втому і те, що застудилася і гарячка не спадала. Вона плакала і за себе, і за всіх інших людей, які втратили надію.

Саме тоді, щоб уникнути поглядів пасажирів, Інез почала безцільно блукати терміналом, не перестаючи плакати. Приблизно в той же час захисні механізми розуму перейняли контроль та викликали захисне заціпеніння, щоб її туга тривала, але причини на якийсь час милосердно змазалися.