Читаем Аеропорт полностью

— Ще п’ять хвилин — і готово. Коли закінчите, відведіть людей та машини. — Він вказав на обліплений снігом літак. — Як вилізе з того болота, то вискочить, ніби корок з пляшки шампанського.

Змерзлий та виснажений Інґрем щільніше закутався в парку й кивнув.

— Поки ви закінчуватимете, — сказав Патроні, — я трохи потринджу з нашими літунами.

Старомодний авіаційний трап, який прикотили з терміналу кілька годин тому, щоб вивести пасажирів, досі стояв на місці біля носа літака. Джо Патроні піднявся вкритими глибоким снігом сходинками трапа та ввійшов у передній пасажирський салон. Він рушив до кабіни екіпажу — з полегшенням прикурюючи незмінну сигару. На противагу холоду та шквалам снігу надворі, в кабіні пілотів було затишно і тихо. З радіоприймача долинала м’яка музика комерційної радіостанції. Коли Патроні ввійшов, другий пілот «Аерео-Мехікан», у сорочці з довгим рукавом, клацнув перемикачем і музика припинилася.

— Та не зважай. — Кремезний начальник служби техобслуговування обтрусився, ніби бультер’єр, сніг так і посипався з його одягу. — Нема нічого поганого в тому, щоб трохи розслабитися. Зрештою, ми й не очікували, що ви спуститеся й візьметесь за лопати.

У кабіні екіпажу були тільки другий пілот і командир. Патроні згадав, що бортінженер разом зі стюардесами та пасажирами пішов до терміналу.

Командир, міцно збитий смаглявий чоловік, схожий на Ентоні Квінна[202], обернувся у своєму лівому сидінні. Він холодно відповів:

— У нас є своя робота. У вас — своя. — Його англійська була бездоганна.

— Правильно, — підтвердив Патроні. — От тільки нашу роботу псують, і її стає ще більше. Через інших людей.

— Якщо ви говорите про те, що тут сталося, — сказав командир, — Madre de Dios![203] Ви ж не думаєте, ніби то я навмисно загнав літак у болото.

— Ні, не думаю. — Патроні викинув скалічену від жування сигару, запхав до рота ще одну та прикурив. — Але наразі він тут, і я хочу бути певним, що ми його витягнемо — зараз, коли спробуємо ще раз. Якщо ні, літак загрузне ще глибше; як і всі ми, включно з вами. — Він кивнув на сидіння командира. — Дозволите мені сісти отам і вивезти його?

Командир почервонів. Небагато людей у будь-якій авіакомпанії дозволяли собі так невимушено розмовляти з командирами.

— Ні, дякую, — крижаним голосом відповів він. Він міг би сказати ще щось прикріше, але наразі страждав від вкрай ніякової ситуації, через те, в яку скруту загнав себе сам. Завтра у Мехіко, підозрював він, доведеться пережити невеселу, нервову розмову зі старшим пілотом авіакомпанії. Всередині він лютував: Jesucristo y por la amor de Dios![204]

— Там купа напівзамерзлих хлопців, які добряче замахалися, — наполіг Патроні. — Зараз виїхати буде важко. Я вже робив таке раніше. Можливо, вам варто довірити це мені ще раз.

Командир «Аерео-Мехікан» закопилив носа.

— Я знаю, хто ви, містере Патроні, і мені сказали, що ви, скоріш за все, вивезете нас з грязюки, коли іншим це не вдалося. І я не сумніваюся, що ви маєте право рулити літаками. Але нагадаю вам, що нас тут двоє людей, які мають право літати. За це нам і платять. Саме тому ми зостанемось на своїх місцях.

— Як хочете. — Джо Патроні стенув плечима, тоді махнув сигарою в бік центрального пульта керування. — Єдина річ, коли я скажу, увімкніть ті важелі керування двигунами на повну. І коли я кажу «на повну», то маю на увазі на повну, не дрейфте.

Коли він покинув кабіну екіпажу, то проігнорував люті погляди обох пілотів.

Надворі закінчили копати; деякі чоловіки знову грілися в бригадних автобусах. Весь транспорт — окрім генератора на колесах, який потрібен був для запуску двигунів — відвели від літака на певну відстань.

Джо Патроні зачинив дверцята переднього салону за собою і спустився вниз трапом. Начальник бригади, який ще щільніше закутався в парку, повідомив:

— Усе готово.

Згадавши, що його сигара досі горить, Патроні попахкав нею кілька разів, а тоді кинув у сніг, де вона згасла. Він показав на беззвучні реактивні двигуни.

— Добре, тоді запускайте всі чотири.

Кілька чоловіків повернулися з автобуса бригади. Четвірка приклалася плечима до трапа біля літака і виштовхала його геть. Двоє інших відповіли на крик начальника бригади, який підхопив вітер:

— Запускайте двигуни!

Один з іншої пари чоловіків став перед літаком біля генератора. На голові у нього був шоломофон, під’єднаний до фюзеляжу. Другий, з регулювальним жезлом, відійшов до місця, де б його бачили пілоти нагорі.

Джо Патроні, який позичив собі захисний шолом, підійшов до працівника з шоломофоном. Решта чоловіків уже вибиралися з теплого укриття автобусів, аби подивитися, що ж буде далі.

У кабіні екіпажу пілоти закінчили перевірку перед стартом.

Унизу, на землі, працівник із шоломофоном почав ритуал запуску реактивних двигунів.

— Даю дозвіл на запуск.

Пауза. Голос командира:

— Готові до запуску двигунів і подачі повітря для запуску.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века