Аеропорт

— Зате ми знали! — Мел пальцем указав на ту жінку. — Керівництво аеропорту знало, що скоро почнуть діяти реактивні літаки, і знало, яким буде рівень шуму, і ми попереджали людей та місцеву територіальну комісію, і їх просили ще у незліченних таких медоувудах не зводити будинки. Мене тоді ще не було в цьому аеропорту, але в архівах ми маємо записи та фотографії. Аеропорт розставляв знаки там, де зараз Медоувуд: ЛІТАКИ ЗЛІТАТИМУТЬ І ЗАХОДИТИМУТЬ НА ПОСАДКУ НАД ЦІЄЮ ЗЕМЛЕЮ. Інші аеропорти робили так само. І всюди, де з’являлися такі знаки, забудовники й торговці їх зносили. Тоді вони продали землю та будинки людям, як ви, і ні словом не обмовилися про шум і плани розширення аеропорту — про які вони, звісно ж, знали, — і зрештою продавці нерухомості нас усіх перехитрили.

Цього разу ніхто не заперечував, з натовпу на нього дивилися уважні обличчя, і Мел збагнув, що своїми словами поцілив у яблучко. Він відчув чистий жаль. Перед ним стояли не вороги, яких йому хотілося перемогти. Це були люди з реальною та нагальною проблемою; сусіди, яким він хотів допомогти. Мел краєм ока побачив презирливий вираз обличчя Елліота Фрімантла.

— Бейкерсфелде, я так бачу, ви думаєте, що це дуже мудро. — Адвокат відвернувся й почав кричати над головами людей, не маючи можливості говорити гучніше. — Не вірте йому! Він вас задобрює! Якщо залишитеся зі мною, ми візьмемося за цих людей в аеропорту, і візьмемося добряче.

— Якщо раптом хтось не почув, — заговорив Мел у мікрофон, — то це містер Фрімантл радив вам триматися з ним. Щодо цього я теж маю кілька слів.

Він звернувся до натовпу, що вже уважно його слухав:

— Багатьом людям — таким, як ви — створили неприємності, коли продали землю чи будинки на територіях, які не варто було забудовувати взагалі чи забудовувати лише для промислових потреб, де шум аеропорту не значитиме нічого. Ви не зовсім програли, бо ще маєте свою землю й домівки; але високі шанси, що їхня ціна знизилася.

Якийсь чоловік похмуро буркнув:

— Та звісно, бляха-муха!

— А зараз планується інша схема, щоб ви попрощалися зі своїми грішми. Адвокати по всій Америці квапляться до спальних районів біля аеропортів, бо «тамка в тому шумі — золото».

Адвокат Фрімантл, з розчервонілим та перекошеним обличчям, верескнув:

— Ще одне слово — і я на тебе в суд подам!

— За що? — відказав Мел. — Чи ви вже здогадалися, про що я говоритиму далі? — Що ж, подумав він, можливо, Фрімантл пізніше й подасть позов за наклеп, хоча Мел у цьому сумнівався. У будь-якому разі, він відчув, як його колишня зухвалість — рішення говорити прямо та не думати про наслідки — взяла керівництво на себе. Це відчуття протягом останніх одного-двох років він переживав рідко.

— Мешканців громад, з якими я спілкувався, — заявив Мел, — запевняють, ніби аеропорт можна засудити — і виграти справу. Домовласникам біля аеропортів обіцяють, що на кожному кінці злітно-посадкової смуги стоїть по горщику із золотом. Що ж, я не кажу, що аеропорт засудити не можна, і не кажу, ніби немає хороших розважливих адвокатів, які зайняті в судових процесах проти аеропортів. Я тільки попереджаю, що є багато людей і іншого штибу.

Та сама жінка, що перед тим вигукувала, запитала — цього разу м’якше:

— Як же нам відрізнити одних від інших?

— Без якоїсь програми зробити це важко; іншими словами, складно, якщо ви не знаєте хоча б трішки законодавство, яке стосується аеропортів. Якщо так, то вас можуть затуркати однобічним списком правових прецедентів. — Мел завагався всього на мить, а тоді додав: — Сьогодні я почув, як згадували кілька конкретних рішень суду. Якщо бажаєте, я розповім про інший бік.

Чоловік спереду сказав:

— Ну, ми послухаємо вашу версію, містере.

Кілька людей з цікавістю дивилися на Елліота Фрімантла. Мел вагався, усвідомлюючи, що це вже триває трохи довше, ніж він хотів. Припускав, проте, що кілька зайвих хвилин не зашкодять.

Скраю натовпу він помітив Таню Лівінґстон.

— Судові справи, про які ви та я почули, про які так жваво розводився містер Фрімантл, — сказав Мел, — уже давно відомі людям, які керують аеропортами. Першою, здається, була «США проти Косбі».

Рішення в цій конкретній справі — одному зі стовпів презентації адвоката Фрімантла перед мешканцями Медоувуда — винесли вже більше двадцяти років тому, пояснив Мел.

— Вона стосувалася власника курячої ферми та військових літаків, які постійно літали над його будинком на висоті всього шістдесяти семи футів[224] — набагато нижче, ніж будь-який літак над Медоувудом. Кури були налякані; деякі загинули.

Після років судового процесу справа дійшла до Верховного суду США. Мел зазначив:

— Загальні збитки, за якими винесли рішення, склали менше чотирьохсот доларів — вартість мертвих курей.

Він додав:

— Не знайшов той фермер ніякого горщика із золотом, і ви також — у цьому правовому прецеденті — не знайдете.

Мел бачив, як обличчя Елліота Фрімантла поперемінно то буряковіє, то блідне від люті. Нед Ордвей знову тримав його за руку.