Аеропорт

— Є одна судова справа, — відзначив Мел, — яку містер Фрімантл вирішив не згадувати. Вона досить важлива — також включає рішення Верховного суду — і добре відома. На жаль для містера Фрімантла, вона грає не на користь його аргументів, а заперечує їх.

Справа, пояснив він, має назву «Баттен проти Баттена», в ній 1963 року Верховний суд постановив, що тільки «фізичне вторгнення» тягне за собою відповідальність. Самого шуму недостатньо.

Мел продовжив:

— Ще одна постанова в такому ж питанні це «Лома Портал Сівік Клаб проти Американ Ейрлайнз» — рішення 1964 року Каліфорнійського верховного суду. — У ній, повідомив він, суд постановив, що власники територій не мають права обмежувати польоти літаків над будинками біля аеропорту. Зацікавленість громадськості у продовженні повітряних подорожей, постановив суд Каліфорнії, стоїть на першому та найважливішому місці…

Мел рішуче цитував судові справи, не звіряючись із жодними нотатками. Очевидно, що його аудиторія була вражена. Тоді він усміхнувся.

— Правові прецеденти — вони як статистика. Якщо ними маніпулювати, можна довести будь-що. — Він додав: — Ви не мусите вірити мені на слово. Але самі перевірте. Усе є у вільному доступі.

Якась жінка біля Елліота Фрімантла буркнула до нього:

— Ви нам цього не казали.

Частина ворожості, яка перед тим була спрямована на Мела, тепер перенеслася на адвоката.

Фрімантл стенув плечима. Зрештою, вирішив він, є ще більше ста шістдесяти підписаних бланків про надання адвокатських послуг, які він обачно заховав у застебнутому портфелі в багажнику автомобіля. Нічого зі щойно сказаного не зможе змінити цю ситуацію.

Через мить він уже не був такий у цьому впевнений.

Кілька людей почали розпитувати Мела Бейкерсфелда про бланки юридичних договорів, які вони підписали сьогодні ввечері. У голосах вчувалися сумніви. Очевидно, що Мелова манера і зміст його слів справили неабияке враження. Натовп розділився на невеликі групи, більшість з яких гаряче про щось дискутували.

— Мене тут запитали про деякі угоди, — сказав Мел. Інші голоси в натовпі затихли, коли він додав: — Думаю, ви знаєте, що я маю на увазі. Я бачив одну копію.

Елліот Фрімантл вибився вперед.

— То й що! Ви не юрист; з цим ми вже розібралися. Тому ви й не маєте ніякої влади над договорами. — Цього разу Фрімантл стояв досить близько до мікрофона, щоб його слова почули інші.

Мел відрубав:

— Та я живу серед угод! Кожен орендар у цьому аеропорту — від найбільшої авіакомпанії до власника кіоску з пігулками проти головного болю — працює в межах договору, який я затверджую та який обговорює мій персонал.

Він обернувся знову до натовпу.

— Містер Фрімантл правильно зазначає, що я не юрист; тож я дам вам пораду як підприємець. У певних умовах угоди, які ви сьогодні підписали, мають позовну силу. Угода — це угода. Вас могли б притягнути до суду за борги; гроші могли б забрати. Але, на мою думку, якщо ви негайно подасте відповідну заяву, нічого з цього вам не загрожує. По-перше, тому, що ви не отримали ніякої послуги; ніякої допомоги вам не надали. По-друге, усіх вас тоді доведеться судити окремо. — Мел усміхнувся: — Це само собою було б дуже серйозною справою. І ще одне… — Він глянув прямо на Елліота Фрімантла. — Я не вірю, що хоч якийсь суд схвально подивиться на загальний гонорар п’ятнадцять тисяч доларів у нашому регіоні за юридичні послуги, які в ліпшому разі можна було б назвати досить туманними.

Чоловік, що говорив раніше, запитав:

— То що нам робити?

— Якщо ви справді передумали, пропоную сьогодні-завтра написати листа, адресованого містерові Фрімантлу. Зазначте, що більше не бажаєте правового представництва, про яке була домовленість, та поясніть причину. Збережіть собі одну копію. Знову ж таки, на мою думку, — це останнє, що ви від нього почуєте.

Мел говорив грубіше, ніж збирався спочатку, а ще йому здавалося, що він учинив аж занадто зухвало, коли зайшов так далеко. Якщо Елліот Фрімантл захоче, він може й далі створювати проблеми. У питанні, в якому аеропорт — і, відповідно, Мел — був активно зацікавлений, Мел став між клієнтами й адвокатом, викликаючи сумнів у чесності останнього. Судячи з ненависті в очах адвоката, він з радістю завдасть Мелові стільки шкоди, скільки зможе. Проте інстинкт підказував Мелові, що останнє, чого Фрімантлові хочеться, це ретельне публічне вивчення його методів вербування клієнтів та робочих звичок. Суддя першої інстанції, який звертає увагу на правову етику, може ставити незручні запитання; а потім так само може робити та спілка юристів, яка охороняє стандарти професії адвоката. Чим більше Мел над цим задумувався, тим менше хвилювався.

Хоча він цього й не знав, Елліот Фрімантл дійшов такого ж висновку.