Читаем Аеропорт полностью

Не тому, що він скерував Рейс Два; щодо цього він не мав ілюзій. Кіт відпрацював грамотно, але будь-хто інший на чергуванні міг зробити це так само чи навіть краще. Також — знав він наперед — ніщо сьогодні ні стерло, ні зрівноважило того, що відбулося раніше.

Не мало значення також те, що він переборов психічний блок, який виник десять хвилин тому. Тоді Кітові було байдуже; він просто хотів утекти. Жодна подія з тих, що сталися відтоді, не змінила його думок.

Можливо, подумав Кіт, його очистив той раптовий гнів кілька хвилин тому, те визнання, якого він не дозволяв собі навіть подумки, наскільки він ненавидить авіацію і завжди ненавидів. Тепер, запізнившись на п’ятнадцять років, він думав про те, що варто було визнати це давним-давно.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, кімнати з дерев’яними лавками та захаращеною дошкою оголошень. Він відчинив свою шафку і накинув верхній одяг. На полицях шафки було кілька особистих речей; він не звернув на них уваги. Усе, що йому потрібно було, це кольорова фотографія Наталі; Кіт обережно зняв її зі внутрішньої поверхні металевих дверцят… Наталі в бікіні; сміється; її зухвале хитреньке обличчя з веснянками; волосся розвіває вітер… Коли Кіт глянув на неї, йому захотілося плакати. За фотографією була записка, яку він беріг:

Я рада, що на нашу долю

Кохання та пристрасті випало вволю. 

Кіт сховав у кишеню і фото, й записку. Хтось інший прибере решту речей. Він не хотів, аби ще щось нагадувало йому про це місце — ніколи.

Він спинився.

Став, як укопаний, усвідомлюючи, що, навіть не наміряючись, прийняв нове рішення. Кіт не був певний стосовно того, що воно в собі несло, чи як він дивитиметься на це завтра, навіть чи зможе жити з цим далі. Якщо він не зможе з цим жити, ще є «клаузула можливої відмови»; вихід — у флаконі пігулок з аптеки, що лежав у кишені.

І сьогодні він не збирається йти до «О’Гейґан Інн». Він поїде додому.

Але Кіт знав одне: якщо є в нього якесь майбутнє, з нього потрібно зовсім усунути авіацію. Як казали інші, ті, хто покинув авіадиспетчерську службу до нього, це виявляється найважчим завданням.

І навіть якщо це перебороти — змирися з цим, сказав собі Кіт, — будуть часи, коли він згадуватиме минуле. Згадуватиме аеропорт Лінкольна; Лізбурґ; те, що сталося в цих місцях. Від чого б ти не втікав, якщо маєш цілісний розум, від пам’яті не втечеш. Пам’ять про сім’ю Редфернів, які загинули… про маленьку Валері Редферн… ніколи його не покине.

Однак пам’ять може адаптуватися — правда ж? — до часу, до умов, до реальності життя тут і зараз. Редферни загинули. У Біблії сказано: Зостав мертвим ховати мерців своїх[232]. Що сталося, те сталося.

Кіт задумався, чи… відтепер і надалі… чи зможе він згадувати Редфернів з сумом, але робити все можливе, щоб живі — Наталі, його власні діти — стояли на першому місці.

Кіт не був упевнений, чи це спрацює. Не був упевнений, чи вистачить йому моральних чи фізичних сил. Минуло вже багато часу, відколи він узагалі був у чомусь впевнений. Але Кіт міг спробувати.

Він спустився ліфтом вежі.

Надворі, дорогою до паркінгу ФУЦА, Кіт зупинився. З несподіваним імпульсом, знаючи, що потім може про це пошкодувати, він витягнув флакон з пігулками з кишені й висипав його вміст на сніг.

18

Зі своєї машини, яку він припаркував на руліжній доріжці неподалік, після того, як покинув смугу три-нуль, Мел Бейкерсфелд бачив, що пілоти Рейсу Два «Транс Америки» не зволікали з рулінням до терміналу. Вогні літака, який тепер був на середині льотного поля, досі виднілися й показували швидкий рух. Зі свого радіоприймача, налаштованого на частоту диспетчерського пункту руління, Мел чув, що інші рейси затримують на перетинах руліжних доріжок та злітно-посадкових смуг, щоби пропустити пошкоджений авіалайнер. Поранені досі перебували на борту. Рейсові Два дали інструкції направлятися просто до виходу номер сорок сім, де медична допомога, машини «швидкої» та персонал компанії вже чекали.

Мел спостерігав, як вогні літака дрібніють та зливаються з галактикою вогнів терміналу попереду.

Аварійний транспорт аеропорту, який зрештою не знадобився, роз’їжджався з території злітно-посадкової смуги.

Таня разом з репортером «Триб’юн» Томлінсоном поспішила до терміналу. Вони поїхали з Джо Патроні, який передав «Боїнг» «Аерео-Мехікан», щоби хтось інший відвів його до ангарів. Таня хотіла бути на виході номер сорок сім перед висадкою пасажирів з Рейсу Два. Вона, скоріш за все, знадобиться.

Перед тим, як піти, вона тихо запитала Мела:

— Ти ще збираєшся додому?

— Якщо ще не надто пізно, — сказав він, — хотілося б.

Він дивився, як Таня відкидає пасмо рудого волосся з обличчя. Вона глянула на нього прямим поглядом ясних очей і всміхнулася.

— Ще не пізно.

Вони домовилися зустрітися на головному вході до терміналу через сорок п’ять хвилин.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века