Аркан вовків

— Але так вона знатиме про силу моїх почуттів! Що ті дівки ніщо у порівнянні з нею! Всі мої думки крутяться лише навколо її чудових...

— Ні, друже, з вихованкою Інституту благородних дівиць таке не працює, — відмовив Северин, рішуче викреслюючи кілька рядків.

Гнат повився смутком, але протестувати не став.

Северин виправив останні помилки, виставив коми і повернув листа.

— А загалом як?

— Значно краще. Жодної брутальності! Ти робиш успіхи, брате Енею. Переписуй начисто і ще встигнеш відправити.

Бойко завзято сів переписувати листа. Від старанності у нього всі пальці вкрилися синім чорнилом.

Ярема прокинувся, оглянув кімнату сумним поглядом і сказав:

— Наснилося мені, наче ми знову в «Діамантовому палаці»... Ех, доля сіроманська!

Пилип не повертався.

— Можливо, Бурана до коваля підкувати повів... чи сидить десь на самоті, ви ж його знаєте, — казав Северин.

— Можливо, він чекатиме нас біля дуба, — припустив Ярема.

— Можливо, він не прийде, — злостиво сказав Гнат.

О десятій вечора Пилипа не було.

— Збираймося, — наказав Северин.

Характерники перевірили зброю, накинули опанчі з каптурами, перевірили, чи не ходить поблизу Вишняк, та покинули гостинний дім. Коней залишили у стайнях, аби не привертати зайвої уваги.

— Ух, братики, я аж трясуся, — пробасив Ярема.

— Я також переживаю.

— Чисто як баби, — пхекнув Гнат і підкрутив вуса.

Нечисленні селяни про всяк випадок обходили три невідомі постаті у каптурах широким колом.

За день хмари розійшлися і світ умивався у місячному сяйві. Під зоряним небом вони наближалася до лісочка, біля котрого височів самотній дуб із червоним листям. Тут не було ані душі: не чулося навіть брехання собак із віддалених селянських подвір'їв, лишень стрекотіли цвіркуни та посвистував вітер.

Від гостинця відщепилася стежка до дуба.

— Якби Пилип чекав нас, то чекав би тут, — припустив Ярема.

— До дуба хтось підходить, — зауважив Гнат.

Серце Чорнововка забилося швидше, по тілу прокотилася холодна хвиля. Характерники прискорили крок, допоки не розгледіли постать.

— То не Пилип, — зауважив Северин.

— І не Савка, — додав Гнат. — Зависокий.

Та дістав близнючок.

Северин оголив срібного ножа, дотик до його руків'я заспокоював. Ярема взявся за пірнача.

Постать, яка підійшла до дуба, підняла порожні руки догори. Трійця наближалася повільно, доки не розгледіла замотаного в опанчу чоловіка. У місячному сяйві було видно його кривого рота і подерте ліве вухо. Незнайомець покрутив долонями та сказав:

— Я беззбройний, панове. Доброї ночі, — він трохи шепелявив. — Ти, певно, Еней, — сказав Гнату.

— Ти, безперечно, брат Малюк, — кинув Яремі.

— Брат Варган? Ні, той має довгу косу. Отже, ти Щезник!

— А ти хто, в дідька, такий? — спитав Гнат. — Ми чекали зустрічі з...

— З Савкою, я знаю. Брат Павич прислав мене сюди та розповів, кого очікувати. Він просив передати це за доказ довіри.

Незнайомець потягнувся до внутрішньої кишені. Северин приготувався метнути ножа. Йому сильно не сподобалося, що замість Деригори їх зустрів якийсь підозрілий тип, про котрого в листі не йшлося ані словом. Можливо, Пилип мав рацію і вони потрапили в пастку.

На долоні незнайомця заблищав великий золотий перстень, який було важко не впізнати.

— Чому брат Павич не прийшов особисто? — спитав Ярема.

— Обережність і знову обережність, друже. Моє життя вартує менше... Я старий, мною можна ризикнути, — незнайомець посміхнувся. У нього не вистачало двох нижніх кликів. — Савка не повідомив, наскільки великі ставки у цій грі?

— Де він? — спитав Северин.

— Я проведу вас до нього.

— Ти справді вважаєш, що ми підемо за незнайомцем кудись уночі? — Гнат коротко розсміявся. — Нема дурних.

— Можете не йти, мені байдуже, — відповів чоловік. — Зрештою, це ваш друг. Я лише провідник.

— Провідник у пастку?

— Не збираюся вас переконувати, — незнайомець сховав персня Деригори.

— І далеко йти? — спитав Северин.

— Годину. Очі не зав'язую, зброю не забираю, на прогулянці не наполягаю. Якщо це пастка, матиме можливість захищатися, — незнайомець сів біля дерева, притулився спиною до стовбура. — Вирішуйте самі. Я почекаю трохи та піду, з вами чи без вас.

— Чому така, курва, секретність?

— Тому що інакше нам не вижити.

Трійця переглянулася.

— Я йому не вірю, — мовив Ярема. — Павич про нього не згадував.

— Та годі тобі! Треба йти, — сказав Гнат. — Нас там Савка чекає! Ти ж бачив персня.

— Його могли зняти з тіла, братику.

Северин закусив губу. Хто цей чоловік? Чи можна йому довіряти? У що вляпався Деригора? Цього вони ніколи не дізнаються, якщо зараз не підуть.

— Я йду, — мовив Чорнововк.

Провідник кивнув, мовчки розвернувся та пішов до лісу. Трійця, не ховаючи зброю, вирушила за ним.

Пройшли небагато: біля дерев почувся знайомий голос.

— Ані руш.

Вийшов Марко з піштолем у руці. Він тримав на мушці безіменного провідника.

— От срака, — видихнув Гнат.

Незнайомець повільно повернувся до Вишняка.

— А ви ще питали, навіщо секретність, — сказав він і одним різким рухом скинув опанчу, під якою були лише штани.

Опанча полетіла в один бік, а чоловік рвонув у протилежний. Гримнув постріл.