Аустерліц

так би мовити, ідеально-типова модель, виведена із золотого перетину, яка справді, як добре видно зі штудерних планів захисних споруд Кувордена, Неф-Бризака або Саарлуї, є зрозумілою навіть для дилетанта, котрий бачить у ній своєрідну емблему абсолютної влади, а також втілення генія інженерів, що служать цій владі. Проте на практиці під час війн ці зіркоподібні фортеці, які скрізь будували й вдосконалювали протягом XVIII століття, не виконали свого призначення, оскільки, зосередившись тільки на цій схемі, планувальники не врахували, що найбільші фортеці природно притягують також найбільші сили ворога, — що більше укріплюєшся, то глибше й глибше потрапляєш у дефензиву, і врешті це призводить до того, що із захищеного всіма можливими засобами місця доводиться безпомічно спостерігати, як війська противника заходять на інший терен, який обрали самі, а фортецю з надлишком бойового складу, перетворену на справжній арсенал зброї та наїжачену гарматами, просто обходять стороною. Тож неодноразово траплялося так, сказав Аустерліц, що саме через зосередженість на заходах з укріплення, які загалом позначені тенденцією до параноїдальної вивіреності, ворогу відкривалась оголеність решти місцевості, яка могла мати вирішальне значення, вже не кажучи про той факт, що з дедалі складнішими будівельними планами та пов’язаним із цим збільшенням часу будівництва зростала ймовірність того, що фортецю захоплять ще на стадії зведення, а то й раніше, оскільки вона застарівала проти швидкого поступу в артилерії й стратегічних концепціях, підпорядкованих принципу, що набував дедалі більшого поширення, за яким все вирішувалося в русі, а не в стані спокою. І коли справді якась фортеця зазнавала випробування на міцність, то після величезних витрат воєнних матеріалів все закінчувалося більш-менш безрезультатно. Ніде це не проявилося наочніше, сказав Аустерліц, ніж тут, в Антверпені, коли 1832 року, вже після проголошення нового королівства, тривали чвари щодо окремих частин бельгійської території, і цитадель, споруджена Паччоло[13] й укріплена за наказом герцога Веллінгтона додатковим кільцем оборонних споруд, а на той час зайнята голландцями, витримала три тижні облоги п’ятдесятитисячного французького війська, поки в середині грудня французи з уже зайнятого форту Монтебелло не взяли штурмом напівзруйнований зовнішній вал біля люнета[14] Святого Лаврентія, а потім за допомогою пробійної батареї підійшли впритул до фортечних мурів. Як за витраченими зусиллями, так і за інтенсивністю облога Антверпена, принаймні протягом кількох років, залишалася унікальним випадком в історії воєн; вона досягла своєї вікопомної кульмінації, коли з велетенських мортир, винаходу полковника Перана, на цитадель полетіло сімдесят тисяч тисячофутових бомб, які, за винятком кількох казематів, зруйнували все дощенту. Голландський генерал, барон де Шассе, старий командувач фортеці, від якої не залишилося нічого, крім купи каміння, вже збирався дати наказ закласти міни, щоб висадити в повітря самого себе разом із пам’ятником своєї вірності та геройства, аж тут якраз вчасно прийшло повідомлення від короля із дозволом на капітуляцію. І хоча взяття Антверпена, сказав Аустерліц, з усією очевидністю продемонструвало цілковите божевілля фортифікаційного й облогового мистецтва, з усього цього незбагненним чином було зроблено лише один висновок, а саме, що кругові фортифікаційні споруди навколо міста слід відбудувати значно потужнішими й висунути їх ще далі вперед. Відповідно до цього 1859 року стару цитадель та більшість зовнішніх фортів зрівняли з землею й розпочали будівництво нової, десятимильної enceinte[15] та восьми фортів, розташованих за півгодини ходи від неї, — проект, який за неповні двадцять років виявився недоцільним, враховуючи те, як за той час зросла далекобійність снарядів і руйнівна сила вибухівки, тож і далі йдучи за тією самою логікою, за шість-дев'ять миль від enceinte почалося спорудження нового фортифікаційного поясу з п’ятнадцяти потужно укріплених фортів. Під час добрих тридцяти років будівництва, як і слід було очікувати, постало питання, чи не варто, з огляду на розростання Антверпена за межі старого міста, спричинене швидким промисловим та комерційним розвитком, перенести оборонну лінію фортів ще на три милі, внаслідок чого її довжина становила б уже понад тридцять миль і сягала б околиць Мехелена — тоді всієї бельгійської армії не вистачило б для забезпечення достатнього для такої оборонної споруди гарнізону. Тому, сказав Аустерліц, роботи продовжили з метою завершення оборонної системи, будівництво якої вже було розпочато, хоч усі розуміли, що ця система вже давно не відповідає актуальним вимогам. Останньою ланкою ланцюга був форт Брейндонк, сказав Аустерліц, будівництво якого завершили якраз напередодні Першої світової війни, під час якої протягом кількох місяців з’ясувалося, що для захисту міста й країни від цього форту немає жодної користі. На прикладі таких оборонних споруд — приблизно так, підводячись з-за столу й закидаючи на плече рюкзак, довів Аустерліц до кінця свої міркування, які розпочав на Рукавичному ринку в Антверпені, — добре видно, як на відміну від, наприклад, птахів, які протягом тисячоліть будують ті самі гнізда, ми схильні виходити у своїх задумах далеко за межі розумного. Варто було б, вів він далі, скласти каталог створених нами споруд, упорядкувавши їх за розмірами, тоді ми враз змогли б збагнути, що споруди, нижчі за звичайні будівлі, — мисливська хижка, житло схимника, хатинка наглядача шлюзів, оглядовий павільйон, паркова дитяча вілла, — принаймні випромінюють обіцянку миру, натомість, говорячи про таку велетенську споруду, як палац правосуддя, що стоїть на Ґальґенберзі[16], пагорбі, де колись була шибениця, ніхто при своєму розумі не стверджуватиме, що ця будівля йому подобається. У кращому разі така споруда викликає подивування, і це подивування є однією з форм, що передують почуттю жаху, адже десь у глибині душі ми, звісно, знаємо, що споруди, які виросли до таких надмірних розмірів, уже наперед мають у собі тінь руйнування і від самого початку сплановані для подальшого існування у вигляді руїн. — Ці фрази, які Аустерліц вимовив майже мимохідь, і досі звучали в моїй свідомості, коли я наступного ранку, сподіваючись на те, що він може з’явитися тут ще раз, сидів за кавою в тому самому бістро на Рукавичному ринку, де минулого вечора він без особливих сентиментів попрощався зі мною. І коли, чекаючи на нього, я гортав газету, то несподівано натрапив — чи то в Gazet van Antwerpen, чи то в La Libre Belgique, уже й не пригадаю, — на невеликий допис про фортецю Брейндонк, де йшлося про те, що 1940 року, коли вдруге за свою історію вона перейшла до німців, ті влаштували там концентраційний табір, який існував до серпня 1944 року, а 1947 року, зберігши все майже незмінним, тут відкрили національний меморіал і музей Бельгійського опору. Якби напередодні в розмові з Аустерліцом не спливла назва Брейндонк, це повідомлення, навіть коли я звернув би на нього увагу, навряд чи підштовхнуло б мене того ж таки дня відвідати цю фортецю. — Пасажирському поїзду, яким я туди поїхав, знадобилося добрих півгодини, щоб добутися до Мехелена, де від вокзальної площі вирушав автобус до містечка Віллебрук, на околицях якого посеред полів, майже як острів в океані, розташовувався фортечний комплекс із загальною площею до десяти гектарів, обнесений парканом із колючим дротом і оточений широким ровом. Було незвично жарко, як для тієї пори року, а з південного заходу сунули великі купчасті хмари, коли я з вхідним квитком у руці перейшов через місток. Після вчорашньої розмови в моїй голові досі стояла картина зірчастого бастіону з високими мурами, які здіймаються за точним геометричним планом будівлі, але те, що тоді постало переді мною, було приземкуватою, закругленою з боків, жахливою, горбатою бетонною масою, що нагадувала перепечені хліби або широку спину якогось чудовиська, яке, немов кит із хвиль, виринуло тут із фламандської землі. Я спершу не наважився пройти крізь чорну браму всередину фортеці, натомість вирішив обійти її зовні, прошкуючи неприродною темно-зеленою, майже синьою травою, яка росла на цьому своєрідному острові. І хоч з якого ракурсу я намагався поглянути на цю споруду, тут годі було впізнати якийсь архітектурний план, виринали нові й нові виступи та вигини, які не вкладалися в моїй уяві в якусь цілісність, тож спершу я не міг пов’язати побачене з жодною відомою мені формою, виробленою людською цивілізацією, навіть із німими реліктами прадавніх, доісторичних часів.