Аустерліц

Навіть тепер, коли я намагаюся все пригадати, коли я знову тримаю в руках ракоподібний план Брейндонка й читаю легенду мапи: колишня канцелярія, друкарня, бараки, зала Жака Окса, камера-одиночка, морг, меморіальна камера, музей, — ця темрява не розвіюється, а лише густішає від думки про те, як мало ми можемо втримати в пам’яті, скільки всього поглинає забуття, як із кожним згаслим життям світ, так би мовити, все більше порожніє, бо історії, які тримаються за безліч місць і предметів, що самі не здатні пам’ятати, ті історії вже ніхто ніколи не почує, не запише, не розповість іншим, такі історії, як-от та, що я її пригадав через стільки часу, історія про солом’яні паки, що тінями лежали один на одному на багатоярусних нарах і поступово ставали дедалі худішими та коротшими, оскільки з роками солома в них порохнявіла, ніби вони були смертними оболонками тих, хто лежав тут колись у цій темряві, так, мені пригадується, я думав тоді. А ще я пригадую, що коли знову зайшов до тунелю, який утворював своєрідний хребет фортеці, то щосили намагався позбутися нав’язливого відчуття, яке не полишало мене й дотепер підступає до мене в лиховісних місцях, ніби з кожним кроком, який я роблю, кожен ковток повітря стає дедалі меншим, а тягар наді мною — дедалі більшим. Принаймні тоді, у ту тиху обідню пору ранньої весни 1967 року, яку я провів у фортеці Брейндонк, не натрапивши там на жодного іншого відвідувача, я ледве наважився йти далі в тому місці, де в кінці другого тунелю відгалужувався низький, не вищий за людський зріст прохід, що вів стрімко вниз до казематів. Один із таких казематів, у якому одразу відчуваєш, що над тобою склепіння з багатометрового шару бетону, мав вигляд вузького приміщення, з одного боку якого стіни сходилися під гострим кутом, а з іншого — були закругленими, водночас саме приміщення було розташоване на фут нижче коридору,