Аустерліц

Будівництво цього виняткового архітектурного монстра, що про нього Аустерліц збирався свого часу написати одну розвідку, було розпочато з великим поспіхом під тиском брюссельської буржуазії у вісімдесяті роки минулого століття — ще до того, як було представлено детально розроблені грандіозні плани такого собі Жозефа Пуларта. Внаслідок чого, як сказав Аустерліц, у цій будівлі об’ємом сімсот тисяч кубічних метрів з’явилися коридори й сходи, які ведуть в нікуди, так само є тут приміщення й цілі зали без дверей, куди ніхто ніколи не заходив, а їхня замурована порожнеча репрезентує найглибшу таємницю будь-якого санкціонованого насильства. Аустерліц розповідав далі, що в пошуках лабіринту, у якому відбувалося посвячення в масони і який мав міститися або на підвальному поверсі, або на горищі палацу, він годинами блукав серед цих кам’яних гір, проходив через ліс колон і повз велетенські статуї, підіймався й опускався сходами, і за весь час так ніхто й не поцікавився, що, власне, він тут шукає. Часом на своєму шляху, відчувши втому чи намагаючись зорієнтуватися за сторонами світу, Аустерліц визирав крізь вікна, глибоко посаджені в стіни, над якими, ніби пакова крига, налазили один на одного бежево-сірі дахи палацу, або ж дивився вниз у кам’яні провалля та вузькі, як у шахті, колодязі внутрішніх дворів, куди ніколи не проникав жоден сонячний промінь. Він знову й знову крокував коридорами, сказав Аустерліц, то зліва направо, то справа наліво, а потім без кінця все прямо і прямо, проходячи крізь безліч високих дверей, кілька разів він то підіймався, то спускався скрипучими, на вигляд тимчасовими дерев’яними сходами, які часом відгалужувалися від головних коридорів і вели на півповерху вище чи нижче, заводячи в темний тупик, у кінці якого стояли нагромаджені одна на одну шафи з відсувними дверцятами, пюпітри, письмові столи, конторські крісла та інші предмети умебльовання — так, ніби за ними хтось забарикадувався щоб витримати тривалу облогу. А ще Аустерліц стверджував, що чув, нібито в Палаці правосуддя, через його жахливу внутрішню заплутаність, яка перевершувала будь-які межі мислимого, упродовж років у деяких порожніх комірчинах чи віддалених коридорах знову й знов відкривалися невеликі заклади на кшталт тютюнових кіосків, букмекерських контор чи наливайок; а якось чоловічий туалет у підвалі, перед входом до якого в тамбурі одного прекрасного дня з’явився столик з тарілочкою для монет, один чоловік на ім’я Ахтербос перетворив на громадську вбиральню, куди заходили клієнти з вулиці, і невдовзі завдяки найнятому ним асистенту, який умів орудувати гребенем і ножицями, на якийсь час цю вбиральню було перепрофільовано на перукарню. Апокрифічні історії, подібні до цієї, які різко контрастували з його звичною ригористичною об’єктивністю, Аустерліц нерідко розповідав мені й під час наступних наших зустрічей, наприклад, коли якось в листопаді ми провели все тихе післяобіддя в Тернезені[24], в одній кав’ярні з більярдом: я пригадую господарку, жіночку в окулярах з товстими скельцями, яка плела спицями яскраво-зелену панчоху, розжарені вугільні брикети в каміні, вологу тирсу на підлозі, гіркуватий запах цикорію, — ми ще поглядали крізь панорамне вікно, обрамлене старим фікусом, на широченне, туманно-сіре гирло Шельди. Одного разу, напередодні Різдва, я здибався з Аустерліцом, коли той ішов мені назустріч променадом Зеебрюґґе. Був уже вечір і навколо не було видно жодної живої душі. Виявилося, що в нас обох квитки на той самий паром, тож ми неквапно повернулися разом до гавані, ліворуч від нас була порожнеча Північного моря, а праворуч — високі фасади багатоквартирних будинків, розташованих поміж дюн, у яких тремтіло синювате світло ввімкнених телевізорів, таке дивовижно нерівне й примарне. Коли наш паром відчалив, уже була ніч. Ми стояли разом на кормовій палубі. Білий кільватерний слід губився в темряві, і я ще пригадую, як нам здалося, ніби ми побачили кілька сніжинок, що кружляли у світлі ліхтарів. До речі, саме під час цього нічного переходу через Ла-Манш я довідався з одного з його побіжних зауважень, що Аустерліц обіймає посаду доцента в одному з лондонських інститутів мистецтвознавства. Оскільки з ним було абсолютно неможливо говорити про себе самого й відповідно про його особу, й оскільки ми обидва не знали, хто звідки родом, то з часу нашої антверпенської зустрічі послуговувалися в розмовах винятково французькою мовою, я — зі стидкою незграбністю, натомість Аустерліц — з такою природною елегантністю, що я тривалий час приймав його за француза. Я почувався дещо збентеженим, коли ми перейшли на зручнішу для мене англійську, бо помітив у нього приховану дотепер непевність, що виявлялася в дрібних мовних неточностях і спорадичному затинанні, під час якого він так міцно стискав свій заношений футляр для окулярів, який завжди тримав у лівій руці, що можна було бачити, як побіліли суглоби на його пальцях.

*