Аустерліц

який вів до нього, і тому нагадувало радше якусь яму, ніж підземелля. Поки я дивився на цю яму, на її дно, що, як мені здавалося, ставало дедалі глибшим, на гладкі й сірі кам’яні плити підлоги, ґрати водостоку посередині та бляшану балію, що стояла поряд із ним, з глибини виринула картина нашої пральні у В. і водночас, під впливом залізного гака, який звисав на мотузці зі стелі, пригадалась м’ясна крамниця, повз яку я постійно проходив по дорозі до школи й де опівдні часто можна було бачити Бенедикта в гумовому фартуху, який змивав кахлі водою з товстого шланга. Ніхто не може точно пояснити, що саме відбувається у нас всередині, коли розчахнути двері, за якими сховано жахи нашого дитинства. Але я ще пам’ятаю, що тоді в казематі Брейндонка я вловив огидний запах господарського мила, і цей запах у моїй голові химерним чином поєднався зі словом Wurzelbürste[18], яке любив вживати мій батько, але яке завжди викликало в мене відразу, — перед очима застрибали чорні цятки, і я був змушений прихилити голову до сірої стіни, вкритої синюватими патьоками та, як мені здавалося, краплями холодного поту. Не можна сказати, що ця нудота збудила в мені картини так званих посилених допитів, які проводили в цьому місці приблизно в той час, коли я з’явився на світ, адже про це я дізнався лише за кілька років, прочитавши в Жана Амері про жахливу тілесну близькість ката й катованого та про тортури, яких він зазнав у Брейндонку, коли його підвішували за зав’язані за спиною руки, — так що, як він каже, навіть цієї миті, коли він це пише, йому чується тріск і хрускіт кісток, що вискакували з плечових суглобів, — і так він висів у порожнечі з вивернутими руками: la pendaison par les mains liées dans le dos jusqu’à évanouissement[19], — так сказано про це в романі Le Jardin des Plantes[20], у якому Клод Сімон знову й знову спускається в сховища своїх спогадів і де на двісті тридцять п’ятій сторінці[21] автор починає розповідати фрагментарну історію життя такого собі Ґастона Новеллі, який, як і Амері, зазнав цього катування. Перед оповіддю подано щоденниковий запис генерала Роммеля від 26 жовтня 1943 року, де зокрема йдеться про те, що через цілковиту недієздатність італійської поліції справу треба взяти у свої руки. Внаслідок запроваджених німцями заходів, Новеллі, як каже Сімон, заарештували й відправили в Дахау. Про те, що там із ним відбувалося, веде Сімон далі, Новеллі ніколи не розповідав, окрім одного разу, коли сказав, що після звільнення з табору вигляд будь-якого німця, цієї так званої цивілізованої істоти, байдуже жіночої чи чоловічої статі, був для нього настільки нестерпним, що він, заледве відновивши здоров’я, відбув першим можливим кораблем до Південної Америки, де збирався заробляти на життя як шукач золота й діамантів. Якийсь час Новеллі жив у зелених джунглях в племені коротунів із блискучо-мідною шкірою, які одного дня з’явилися перед ним наче нізвідки, не шелеснувши жодним листком. Він перейняв їхні звички й склав, наскільки це було можливо, словник їхньої мови, що складалася майже із самих голосних і насамперед із безлічі варіацій наголошення й акцентуації голосної «А», і з якої, як пише Сімон, в Інституті мовознавства в Сан-Паулу ніхто не знав ані слова. Пізніше, повернувшись на батьківщину, Новеллі почав малювати картини. Головним мотивом, до якого він вдавався у щораз нових формах та поєднаннях — filiform, gras, soudain plus épais ou plus grand, puis de nouveau mince, boiteux[22] — була літера «А», яку він видряпував на попередньо нанесеному шарі фарби, спершу олівцем, потім ручкою пензля або й ще грубішим інструментом, літери тісними рядами наповзали одна на одну, завжди ті самі, хоч вони й ніколи точно не повторювалися, ці ряди здіймалися й опускалися хвилями, як довгий, протяжний крик.

ААААААААААААААААААААААААААААААА

ААААААААААААААААААААААААААААААА

ААААААААААААААААААААААААААААААА